7 що ім'я наше одно з найстародавніших у Франції.
8 "Моя бідолашна мати".
— Mais tout ça ce n'est que la mise en scène de la vie, le fond c'est l'amour. L'amour! N'est ce pas, m-r Pierre?—сказав він, пожвавлюючись.— Encore un verre1.
П'єр знову випив і налив собі третю. ^
— Oh! les femmes, les femmes!2— і капітан, дивлячись на П'єра очима, що стали масними, почав говорити про любов і про свої любовні пригоди. їх було дуже.багато, і цьому легко було повірити, дивлячись на самовдоволене, гарне офіцерове обличчя і на захоплену жвавість, з якою він говорив про жінок. Незважаючи на те, що всі любовні історії Рамбаля мали той характер паскудства, в якому французи вбачають виключну чарівність і поезію любові, капітан розповідав свої історії з таким щирим переконанням, що лише він відчув і спізнав усі чари кохання, і так принадно, описував жінок, що П'єр з цікавістю слухав його.
Очевидно було, що l'amour3, яку так любив француз, була ні та нижча, проста любов, що її П'єр почував колись до своєї дружини, ні та романтична любов, яку він почував до Наташі і яку сам розпалював (до обох видів цієї любові Рамбаль ставився з однаковим презирством—одна була l'amour des charretiers, друга l'amour des nigauds)4; l'amour, якій поклонявся француз, полягала переважно в неприродності взаємин з жінкою і в комбінації потворностей, що головним чином надавали чарівності почуттю.
Так капітан розповів зворушливу історію свого кохання до однієї чарівливої тридцятип'ятилітньої маркізи і одночасно до чудової невинної сімнадцятилітньої дитини, дочки чарівливої маркізи. Боротьба великодушності між матір'ю і дочкою, яка закінчилася тим, що мати, жертвуючи собою, запропонувала свою дочку за дружину своєму коханцеві, ще й тепер, хоч давно вже стала тільки спогадом, хвилювала капітана. Потім він розповів один епізод, у якому чоловік грав роль коханця, а він (коханець) роль чоловіка, та кілька комічних епізодів з souvenirs d'Allemagne, де asile означає Unterkunft, де les maris mangent de la choux croûte і де les jeunes filles sont trop blondes5.
Нарешті, останній епізод y Польщі, ще свіжий у пам'яті капітана, який він розповідав, швидко жестикулюючи і зашарівшись, полягав у тому, що він врятував життя одному полякові (взагалі в капітанових оповіданнях епізод врятування життя зустрічався раз у раз) і поляк цей ввірив йому свою чарівливу дружину (Parisienne de coeur)6, тимчасом як сам став на французьку службу. Капітан був щасливий, чарівлива полька хотіла втекти з ним;
" — Але все це е лише вступ у життя, а суть його — це любов. Любов! Хіба не правда, мосьє ГГєр? Ще скляночку.
2 — О, жінки, жінки!
3 любов,
4 любов візників, друга — любов дурнів;
6 спогадів про Німеччину, де чоловіки їдять капустяний суп і де молоді дівчата занадто біляві. 6 парижанку серцем,
але капітан з великодушності повернув чоловікові дружину, сказавши йому: "Je vous ai sauvé la vie et je sauve votre honneur!"1 Повторивши ці слова, капітан протер очі і струснувся, ніби відганяючи від себе млість, що охопила його від цього зворушливого спогаду.
Слухаючи капітанові оповідання, як це часто буває пізно ввечері і під впливом вина, П'єр стежив за всім тим, що говорив капітан, розумів усе і разом з тим стежив за плетеницею особистих спогадів, що раптом чомусь постали в його уяві. Коли він слухав ці оповідання любові, його власна любов до Наташі раптом несподівано згадалась йому, і, перебираючи в своїй уяві картини цієї любові, він у думці порівнював їх з оцовіданнями Рамбаля. Стежачи за оповіданням про боротьбу обов'язку з любов'ю, П'єр бачив перед собою всі щонайменші подробиці своєї останньої зустрічі з об'єктом своєї дюбові біля Сухаревої вежі. Тоді ця зустріч не справила на нього враження; він навіть ні разу не згадав про неї. Але тепер йому здавалося, що зустріч ця мала щось дуже значуще і поетичне.
"Петре Кириловичу, йдіть сюди, я впізнала",— чув він тепер її слова, бачив перед собою її очі, усмішку, дорожній чепчик, пасмо волосся з-під чепчика... і щось миле, зворушливе поставало перед ним в усьому цьому.
Закінчивши своє оповідання про' чарівливу польку, капітан звернувся до П'єра з запитанням, чи спізнавав він таке почуття самопожертви для любові і заздрості до законного чоловіка.
Викликаний цим запитанням, П'єр підвів голову і відчув потребу висловити думки, що цікавили його; —він став пояснювати, як він — трохи інакше—розуміє любов до жінки. Він сказав, що він за ціле життя любив і любить одну жінку і що ця жінка ніколи не може належати йому.
— Tiens!2 — сказав капітан.
Потім П'єр пояснив, що він любив цю жінку з ранньої юності, але не смів думати про неї, бо вона була занадто молода, а він був незаконний син без імені. А потім, коли він дістав ім'я та багатство, він не смів думати про неї, бо занадто любив її, занадто високо ставив її над усім світом і тому, тим більш, над самим собою. Дійшовши до цього місця свого оповідання, П'єр звернувся до капітана з запитанням, чи він це розуміє.
Капітан зробив жест, виявляючи ним, що якби навіть він не розумів, усе ж просить розповідати далі.
— L'amour platonique, les nuages...3—пробурмотів він. Чи випите вино, чи потреба в одвертості, чи думка, що ця людина не знає і не взнає нікого з дійових осіб його історії, чи все разом розв'язало язика П'єру. І він, шамкаючи і масними очима дігвля
1 "Я врятував ваше життя і рятую вашу честь!"
2 — Ач!
3 — Платонічна любов, хмаринки...
чись кудись вдалину, розповів всю свою історію: і своє одруження, і історію Наташиної любові до його найкращого друга, і її зраду, і всі свої нескладні стосунки з нею. У відповідь на запитання Рамбаля він розповів і те, що приховував спочатку,— своє становище в світі і навіть відкрив йому своє ім'я.
Найбільш у П'еровому оповіданні вразило капітана те, що П'єр був дуже багатий, що він мав два палаци в Москві і що він кинув усе і не виїхав з Москви, а зостався в місті, приховуючи своє ім'я і звання.
Уже пізно вночі вони разом вийшли на вулицю. Ніч була тепла і видна. Ліворуч від будинку ясніла заграва першої в Москві, на Петровці, пожежі. Праворуч високо стояв молодий серп місяця і на протилежному від місяця боці висіла та ясна комета, що зв'язувалася в П'єровій душі з його любов'ю. Біля воріт стряли Гарасим, куховарка та два французи. Вони сміялися і розмовляли двома мовами, не розуміючи одні одних. Вони дивилися на заграву, що виднілася в місті.