1 "Народний натовп страшний, він огидний. Вони, як вовки: їх нічим не вдовольниш, крім м'яса".
2 "У мене були інші обов'язки. Треба було заспокоїти народ. Багато інших жертв загинуло й гине для загального добра".
столиці і відносно самого себе — не як Федора Васильовича Ра-стопчина (він вважав, що Федір Васильович Растопчин жертвує собою для bien publique1), а відносно себе, як головнокомандуючого, представника влади і царевого уповноваженого. "Якби я був лише Федором Васильовичем, ma ligne de conduite aurait été tout autrement tracée2, але я повинен був зберегти і життя і гідність головнокомандуючого".
Злегка погойдуючись на м'яких ресорах екіпажа і не чуючи більш страшного галасу юрми, Растопчин фізично заспокоївся, і, як це часто буває, одночасно з фізичним заспокоєнням розум підробив для нього і причини морального заспокоєння. Мисль, яка заспокоїла Растопчина, була не нова. Відтоді як існує світ і люди вбивають одне одного, ніколи жодна людина не заподіяла злочину над іншою людиною, не заспокоюючи себе цією самою мислю. Мисль ця— le bien publique8, добро інших людей.
Для людини, не охопленої пристрастю, добро це ніколи не відоме; але людина, яка учиняє злочин, завжди певно знає, в чому полягає це добро. І Растопчин тепер знав це.
Він у міркуваннях своїх не тільки не дорікав собі за зроблений вчинок, але й знаходив причини самозадоволення в тому, що він так вдало зумів скористатися з цього à propos4— покарати злочинця і разом з тим заспокоїти натовп.
"Верещагіна судили і засудили до страти,— думав Растопчин (хоч Верещагіна сенат засудив лише до каторжної роботи).— Він був запроданець і зрадник; я не міг залишити його непокараним, і потім je faisais d'une pierre deux coups5: я для заспокоєння віддав жертву народові і скарав лиходія".
Приїхавши до свого заміського дому і захопившись домашніми розпорядженнями, граф цілком заспокоївся.
Через півгодини граф їхав добрими кіньми через Сокольниче поле, вже не згадуючи про те, що було, а думаючи і міркуючи лише про те, що буде. Він їхав тепер до Яузького мосту, де, йому сказали, був Кутузов. Граф Растопчин готував у своїй уяві ті гнівні і дошкульні докори, які він зробить Кутузову за його обман. Він дасть відчути цьому старому придворнохму лисові, що відповідальність за всі нещастя, які мають статися від залишення столиці, від загибелі Рооії (як думав Растопчин), ляже лише на йоге/ стару голову, що вижила з розуму. Обдумуючи заздалегідь те, що він скаже йому, Растопчин гнівно обертався в колясці і сердито оглядався на всі боки.
Сокольниче поле було пустельне. Тільки в кінці його, біля богадільні та жовтого дому, видно було купки людей у білій,одежі
1 загального добра,
2 шлях мій був би зовсім інакше накреслений,
3 загальне добро,
4 нагоди,
6 я одним каменем зробив два удари:
1 кілька таких самих людей поодинці йшли полем, щось вигукували й розмахували руками.
Один з них біг навперейми колясці графа Растопчина. І сам граф Растопчин, і його кучер, і драгуни, всі дивилися, з невираз— ' ним почуттям жаху та цікавості на цих випущених божевільних і особливо на того, що підбігав до них. Хитаючись на своїх довгих худих ногах, метляючи на вітрі полами халата, божевільний цей швидко біг, не зводячи очей з Растопчина, і кричав йому щось хрипким голосом, роблячи знаки, щоб він зупинився. Обросле нерівними жмутиками бороди, понуре й урочисте обличчя божевільного було худе й жовте. Чорні агатові зіниці його бігали низько і тривожно по шафраново-жовтих білках.
— Стій! Зупинись! Я кажу! — вигукував він пронцзливо і знову щось, задихаючись, кричав із значущими інтонаціями та жестами.
Він порівнявся з коляскою і біг з нею поруч.
— Тричі вбили мене, тричі воскресав з мертвих. Вони побили камінням, розп'яли мене... Я воскресну... воскресну... воскресну. Розтерзали моє тіло. Царство боже зруйнується... Тричі зруйную і тричі відновлю його,— вигукував він, дедалі підвищуючи голос. Граф Растопчин раптом зблід так, як він зблід тоді, коли натовп кинувся на Верещагіна. Він одвернувся.
— Па... паняй швидше! — крикнув він до кучера тремтячим голосом.
Коляска помчала на всю прудкість коней; але довго ще позад себе граф Растопчин чув, усе далі й далі, божевільний розпачливий крик, а перед очима бачив лише здивовано-злякане, закривавлене обличчя зрадника в хутряному кожушку.
Хоч який свіжий був цей спогад, Растопчин почував тепер, що він глибоко, до крові, врізався в його серце. Він ясно почував тепер, що кривавий слід цього опогаду ніколи не загоїться, а навпаки, що далі, то зліше, болючіше житиме до кінця життя цей страшний спогад у його серці. Він чув, здавалося йому тепер, звуки своїх слів: "Рубей його, ви головою відповісте мені!" — "Нащо я сказав ці слова! Якось ненароком сказав... Я міг не сказати їх (думав він) : тоді нічого б не було". Він бачив злякане і потім раптом пойняте люттю обличчя драгуна, який ударив, і погляд мовчазного, несміливого докору, що його кинув на нього цей хлопець у лисячому кожушку... "Але я не для себе зробив це. Я повинен був зробити так. La plèbe, le traître...le bien publique"1,— думав він.
Біля Яузького мосту все ще товпилося військо. Було гаряче. Кутузов, понурий, сумний, сидів на лавочці біля мосту і нагайкою водив по піску, коли до нього бучно підлетіла коляска. Чоловік у генеральському мундирі, у капелюші з плюмажем, з метушкими, чи то гнівними, чи то зляканими очима підійшов до Кутузова і стаз по-французькому говорити йому щось. Це був граф Растопчин.
1 Чернь, лиходій... загальне добро,.
Він говорив Кутузову, що прибув сюди тому, що Москви і столиці нема більш і що є лише армія.
— Було б інакше, якби ваша світлість не сказали мені, що ви не здасте Москви, не давши нового бою: всього цього не було б! —сказав він.
Кутузов дивився на Растопчина і, наче не розуміючи значення звернених до нього слів, старанно силкувався прочитати щось особливе, написане в цю хвилину на обличчі людини, що говорила з ним. Растопчин, збентежившись, замовк. Кутузов злегка похитав головою і, не зводячи допитливого погляду з обличчя Растопчина, тихо промовив: .