"А скільки разів я пишався нею, пишався її величною красою, її світським тактом,— думав він,— пишався тим своїм домом, у якому вона приймала весь Петербург, пишався її недоступністю і красою. Так ось чим я пишався? Я тоді думав, що не розумію її. Як часто, вдумуючись у її характер, я казав собі, що я винен, що не розумію її, не розумію цього постійного спокою, вдоволеності і відсутності всяких захоплень та бажань, а вся розгадка була в тому страшному слові, що вона розпутна жінка: сказав собі це страшне слово, і все стало ясно!
Анатоль їздив до неї позичати в неї грошей і цілував її в
Я вас люблю.
голі плечі. Вона не давала йому грошей, але дозволяла цілувати себе. Батько жартома збуджував її ревнощі; вона зі спокійною усмішкою казала, що вона не така дурна, щоб бути ревнивою: хай робить, що хоче, казала вона про мене. Я спитав її одного разу, чи не почуває вона ознак вагітності. Вона засміялася презирливо і сказала, що вона не така дурепа, щоб хотіти мати дітей, і що від мене дітей у неї не буде".
Потім він згадав грубість, ясність її думок і вульгарність висловів, властивих їй, незважаючи на її виховання у вищому аристократичному колі. "Я не яка-небудь дурепа... піди сам спробуй... allez vous promener" !,— казала вона. Часто, дивлячись на її успіх в очах старих і молодих мужчин та жінок, ГГєр не міг зрозуміти, чому він не любив її. "Так, я ніколи не любив її,— казав собі П'єр,— я знав, що вона розпутна жінка,— повторював він сам до себе,— але не смів признатися в цьому.
І тепер Долохов, ось він сидить на снігу й силувано усміхається і помирає; можливо, вдаваним якимсь молодецтвом відповідаючи на моє каяття!"
П'єр був одним з тих людей, які, незважаючи на свою зовнішню так звану слабкість характеру, не шукають повірника для свого горя. Він переробляв сам у собі своє горе.
"Вона в усьому, в усьому вона лише винна,— казав він сам собі.— Та що ж з цього? Нащо я зв'язав себе з нею, нащо я їй сказав це "Je vous aime"2, яке було брехнею, і ще гірше за брехню,— казав він сам до себе.— Я винний і мушу нести... Що? Ганьбу імені, нещастя життя? Е, все дурниці,— подумав він,— і ганьба імені і честь — все умовне, все незалежне від мене.
Людовіка XVI стратили за те, що, як вони казали, він був безчесний і злочинець (спало П'єру на думку), і вони мали рацію зі своєї точки зору, так само як мали рацію і ті, що за нього помирали мученицькою смертю і зараховували його до лику святих. Потім Робесп'єра стратили за те, що він був деспот. Хто правий, хто винний? Ніхто. А живий — і живи: завтра помреш, як міг я померти годину тому. І чи варто мучитися, коли жити залишається одну секунду в порівнянні з вічністю?" Але в ту хвилину, як він вважав себе заспокоєним такими міркуваннями, йому раптом уявлялася вона і в ті хвилини, коли він найсильніше виявляв їй свою нещиру любов, і він почував приплив крові до серця, і мусив знову вставати, рухатися, і ламати, і рвати речі, що потрапляли йому під руки. "Нащо я сказав їй "Je vous aime?" — усе повторював він сам до себе. І по тому, як він повторив десятий раз це запитання, йому спало на думку Мольєрове mais que diabie allait il faire dans cette galère? 3 і він засміявся сам з себе.
і забирайся, в Я вас люблю,
3 але якого біса понесло його на цю галеру?
Вночі він покликав камердинера і" сказав пакувати речі, щоб їхати до Петербурга. Він не міг залишатися з нею під одним дахом. Він не міг уявити собі, як би він міг тепер говорити з нею. Він вирішив, що завтра він поїде і залишить їй листа, в якому повідомить її про свій намір назавжди розлучитися з нею.
Вранці, коли камердинер, несучи каву, увійшов до кабінету,. П'єр лежав на отоманці і з розгорненою книжкою в руці спав.
Він прокинувся і довго злякано озирався, не можучи зрозуміти, де він.
— Графиня звеліла спитати, чи вдома ваше сіятельство,— сказав камердинер.
Але не BLTHT ще П'єр вирішити, що відповісти, як сама графиня, в білому атласному халаті, гаптованому сріблом, і в простій зачісці (дві величезні коси en diadème 1 двічі обвивали її чарівну голову) ввійшла до кімнати ^покійно і велично; лише на мармуровому трохи опуклому лобі її була зморщечка гніву. Вона зі своїм .усе витримуючим спокоєм не почала говорити при камердинері. Вона знала про дуель і прийшла говорити про неї. Вона дочекалася, поки камердинер розставив каву і вийшов П'єр боязко крізь окуляри подивився на неї, і, як заєць, оточений собаками, прищуливши вуха, продовжує лежати перед очима своїх ворогів, так і він намагався і далі читати; але почував, що це безглуздо й неможливо, і знову боязко глянув на неї. Вона не^ сіла і з презирливою усмішкою дивилася на нього, чекаючи, поки вийде камердинер.
— А це що таке? Що ви наробили, я вас питаю? — сказала вона строго.
— Я? то я? — сказав П'єр.
— Он який хоробрий знайшовся! Ну, відповідайте, що це за дуель? Що ви хотіли цим довести? Що? Я вас питаю.— П'єр важко повернувся на дивані, розтулив рота, але не міг відповісти.
— Коли ви не відповідаєте, то я вам скажу...— говорила далі Елен.— Ви вірите всьому, що вам скажуть. Вам сказали...— Елен засміялася,— що Долохов мій коханець,— сказала вона по-французькому, із своєю грубою точністю мови, вимовляючи слова "коханець", як і всяке інше слово,— і ви повірили! Але що ж ви цим довели? Що ви довели цією дуеллю? Те, що ви дурень, que vous êtes un sot; то це ж усі знали! До чого це призведе? До того, щоб я стала посміховищем усієї Москви; до того, щоб кожен сказав, що ви з п'яних очей, не тямлячи себе, викликали на дуель чоловіка, до якого ви без підстав ревнуєте,— Елен дедалі більш підвищувала голос і запалювалась,— який є кращим за вас з усіх поглядів...
— Гм... гм,— мимрив П'єр, скривляючись, не дивлячись на неї і завмерши всім тілом.
1 діадемою
— І чому ви могли повірити, що вїн мій коханець?.. Чому? Тому, що я люблю бути в його товаристві? Якби ви були розумніші і приємніші, то я б віддавала перевагу вашому.
— Не говоріть зі мною... благаю,— хрипко прошепотів П'єр.
— Чому мені не говорити! Я можу говорити і сміливо скажу, що виняткова та жінка, яка з таким чоловіком, як ви, не взяла б собі коханців (.des amants), а я цього не зробила,— сказала вона. П'єр хотів щось промовити, глянув на неї чудними очима, виразу яких вона не зрозуміла, і знову ліг. Він фізично страждав у цю хвилину: йому спирало дух у грудях, і він не міг дихати. Він знав, що йому треба щось зробити, щоб припинити цю муку, але те, що він хотів зробити, було занадто страшне.