— Ну і дай,— сказав Анатоль.
— Макарка (так вони звали Макаріна), цей безкорисливо за тебе у вогонь і в воду. Ну от, і закінчено рахунки,— промовив Долохов, показуючи йому записку.— Так?
— Ага, звичайно, так,—сказав Анатоль, очевидно не слухаючи. Долохова, не перестаючи усміхатись і дивлячись перед себе.
Долохов захлопнув бюро і звернувся до Анатоля, глузливо усміхаючись.
— А знаєш що —кинь усе це: ще є час! — сказав він.
— Дурень! — сказав Анатоль.— Перестань говорити дурниці. Якби ти знав... Це чорт зна що таке!
— Справді, кинь,— сказав Долохов.— Я тобі до діла кажу. Хіба це жарти, що ти затіяв?
— Ну, знову, знову дратувати? Іди к бісу! Га?..—скривившись, сказав Анатоль.—Єй-богу, не до твоїх дурних жартів.— І він пішов з кімнати.
Долохов презирливо і поблажливо усміхнувся, коли Анатоль вийшов.
— Ти стривай,— сказав він услід АнатолевІ,— я не жартую, я до діла кажу, іди, іди сюди.
Анатоль знову ввійшов до кімнати і, намагаючись зосередити увагу, дивився на Долохова, очевидно мимоволі підкоряючись йому.
— Ти мене слухай, я тобі востаннє каэйу. Чого мені з тобою жартувати? Хіба я тобі перечив? Хто тобі все влаштував, хто попа знайшов, хто паспорта взяв, хто грошей дістав? Усе я.
— Ну і спасибі тобі. Ти думаєш, я тобі не вдячний? — Анатоль зітхнув і обняв Долохова.
— Я тобі допомагав, проте я повинен тобі правду сказати: діло небезпечне і, як розібратись, дурне. Ну, ти її вивезеш, добре. Хіба це так залишать? Викриється діло, дізнаються, що ти жонатий. Тебе ж під кримінальний суд підведуть...
— Ах! дурниці, дурниці! — знову скривившись, заговорив Анатоль.— Я ж тобі пояснював. Га? — І Анатоль з тією особливою схильністю тупих людей будь-що триматися за висновок, до якого вони дійдуть своїм розумом, повторив те міркування, яке він разів зр сто повторював Долохову.— Я ж тобі пояснював, я вирішно: якщо цей шлюб буде недійсний,— сказав він, загинаючи палець,— то я не відповідаю; ну, а якщо дійсний, все одно: за кордоном ніхто цього не знатиме. Ну, так же? І не говори, не говори, не говори! , !
1 — Далебі, кинь! Ти тільки себе зв'яжеш,..
— Забирайся к бісу,— сказав Анатоль і, взявшись за волосся, вийшов до другої кімнати і зараз же повернувся і з ногами сів у крісло близько перед Долоховим.— Це чорт зна що таке! Га? Ти подивись, як б'ється! — Він узяв руку Долохова і приклав до свого серця.—Ah! quel pied, mon cher, quel regard! Une déessel!1 Га?
Долохов, холодно усміхаючись, блищав своїми гарними, на-
37*
В79
хабними очима,, дивлячись на нього, і, очевидно, бажаючи ще весело поглумитися над ним.
— Ну, гроші вийдуть, тоді що?
— Тоді що? Га? — повторив Анатоль, раптом розгублюючись перед думкою про майбутнє.— Тоді що? Там я не знаю що... Ну, нащо дурниці говоритиі — Він подивився на годинник.— Пора!
Анатоль пішов до задньої кімнати.
— Ну, чи скоро ви? Копаєтесь тут! — крикнув він на слуг. Долохов прибрав гроші і, гукнувши слугу, щоб звеліти дати
поїсти й випити на дорогу, ввійшов до тієї кімнати, де сиділи Хвостиков і Макарін.
Анатоль у кабінеті лежав, спершись на руку, на дивані, усміхався в задумі і щось ніжно сам до себе шепотів.
— Іди з'їж що-небудь. Ну^ випий! — крикнув до нього з другої кімнати Долохов.
— Не хочу! — відповів Анатоль, не перестаючи усміхатися.
— Іди, Балага приїхав.
Анатоль встав і ввійшов до їдальні. Балага був відомий трой-ковий ямщик, який уже років зо шість знав Долохова і Анатоля і служив їм своїми тройками. Не раз він, коли Анатолів полк стояв у Твері, звечора вивозив його з Твері, до світанку доставляв у Москву і вивозив другого дня вночі. Не раз він рятував Долохова від погоні, не раз він по місту катав їх з циганками й дамочками, як називав Балага. Не раз він, служачи їм, чавив по Москві людей та візників, і завжди його визволяли його пани, як він називав їх. Не одного коня він загнав під ними. Не раз вони його били, не раз напоювали шампанським та мадерою, яку він любив, і не одну витівку, яка звичайну людину давно завела б на Сибір, він знав за кожним з них. У гульні своїй вони часто закликали Балагу, примушували його пити й танцювати у циганів, і не одна тисяча їх грошей перейшла через його руки. Служачи їм, він двадцять разів на рік рискував і своїм життям, і своєю шкурою, і на їх роботі перевів більше коней, ніж вони йому переплатили грошей. Але він любив їх, любив цю шалену їзду, по вісімнадцять верст на годину, любив перекинути візника і розчавити прохожого в Москві, і на весь мах пролетіти московськими вулицями. Він любив чути за собою цей дикий крий п'яних голосів — "Паняй! паняй!"— тимчасом як уже й так не можна було їхати швидше; любив боляче шмагнути по шиї мужика, який і так, ні живий ні мертвий, оступався з дороги. "Справжні пани!" — думав він. —
Анатоль і Долохов теж любили Балагу за його майстерність їзди і за те, що він любив те саме, що й вони. З іншими Балага торгувався, брав по двадцять п'ять карбованців за двогодинне катання, і з іншими тільки зрідка їздив сам, а здебільшого посилав своїх хлопців. Але зі своїми панами, як він називав їх, він завжди їхав сам і ніколи нічого не вимагав за свою роботу. Тільки дізнавшись через камердинерів про час, коли були гроші, він раз на кілька місяців приходив уранці, тверезий, і, низько вклоняючись, просив виручити його. Пани завжди казали йому сідати.
— Вже ви мене порятуйте, батечку Федоре Івановичу, або ваше сіятельство,— казав він.— Обезконів зовсім, на ярмарок їхати, позичте вже, що можете.
І Анатоль і Долохов, коли бували при грошах, давали йому по тисячі і по дві карбованців.
Балага був русявий, з.червоним обличчям і особливо червоною товстою шиєю, кремезний кирпатий чоловік років двадцяти семи, з блискучими маленькими очима і з маленькою борідкою. Він ходив у тонкому синьому каптані на шовковій підбійці, одягненому на кожушок.
Він перехрестився на покуття і підійшов до Дрлохова, простягаючи чорну невелику руку.
— Наше вам, Федоре Івановичу! — сказав він, вклоняючись.
— Здоров був, брат. Ну ось і він.
— Здрастуй, ваше сіятельство,— сказав він до Анатоля, який входив, і,теж простягнув руку.
— Я тобі кажу, Балага,— промовив Анатоль, кладучи йому руки на плечі,— любиш ти мене чи ні? Га? Тепер стань у пригоді... Якими приїхав? Га? •