Серед тих мізерно-дрібних, штучних інтересів, що зв'язували це товариство, трапилося просте почуття потягу гарних і здорових молодих мужчини й жінки одного до одного. І це людське почуття приглушило все і ширяло над усім їхнім штучним лепетом. Жарти були невеселі, новини нецікаві, пожвавлення — очевидно вдаване. Не тільки вони, але й лакеї, прислужуючи за столом, здавалося, почували те саме і забували порядки служби, задивляючись на красуню Елен з її осяйним обличчям і на чер-* воне, товсте, щасливе і неспокійне обличчя П'єра. Здавалось, і вогні свічок зосереджені були лише на цих двох щасливих обличчях.
П'єр почував, що він був центром усього, і це становище і
1 він — така хороша людина, наш добрий Вязмітінов...
тішило і зв'язувало його. Він був у стані людини, заглиблено! в яку-небудь роботу. Він нічого ясно не бачив, не розумів і не чув. Лише зрідка, несподівано, зринали в його душі уривчасті думки і враження з дійсності.
"То вже всьому кінець! —думав він.— І як це все зробилося? Так швидко! Тепер я знаю, що не для неї однієї, не для себе одного, але й для всіх це повинно неминуче статися. Вони всі так чекають цього, такі впевнені, що це буде, що я не можу, не можу обманути їх. Але як це буде? Не знаю; а буде, неодмінно буде!" —думав ГТєр, поглядаючи на ці плечі, що блищали біля самих очей його.
То раптом йому ставало соромно чогось. Йому ніяково було, що він привертає увагу всіх, що він щасливий в очах інших, що він із своїм негарним обличчям якийсь Паріс, володар Єлени. "Але, певне, це завжди так буває і так треба,— утішав він себе.— І, зрештою, що ж я зробив для цього? Як це почалося? З Москви я поїхав разом з князем Василем. Тут ще нічого не було. Потім, чому ж було мені в нього не зупинитися? Потім я грав з нею в карти й підняв її ридикюль, їздив з нею кататися. Коли ж це почалося, коли це все сталось?" І ось він сидить біля неї нареченим; чує, бачить, почуває її близькхть, її дихання, її рухи, її^ красу. То раптом йому здається, що це не вона, а він сам такий* незвичайно вродливий, що тому ось і дивляться так на нього, і він, щасливий з загального подиву, випростує груди, підводить голову й радіє із свого щастя. Раптом якийсь голос, чийсь знайомий голос, чується і каже йому щось вдруге. Та П'єр такий заполонений, що не розуміє того, що кажуть йому.
— Я питаю тебе, коли ти одержав листа від Волконського,— повторює втретє князь Василь.— Який ти неуважний" голубе мій.
Князь Василь усміхається, і П'єр бачить, що всі, всі усміхаються з нього і з Елен. "Ну, що ж, коли ви всі знаєте",— каже сам собі П'єр. "Ну, що ж? це правда",— і він сам усміхається своєю лагідною, дитячою усмішкою, і Елен усміхається.
— Коли ж ти одержав? З Ольмюца? — повторює князь Василь, якому ніби треба це знати для розв'язання спору.
"І чи можна говорити й думати про такі дрібниці?" — думає П'єр.
— Так, з Ольмюца,—відповідає він, зітхнувши.
Від вечері П'єр повів свою даму за іншими до вітальні. Гості почали роз'їжджатися, і деякі їхали, не попрощавшись з Елен. Неначе не бажаючи відривати її від її серйозного заняття, деякі підходили на хвилину і скоріше відходили, забороняючи їй проводити себе. Дипломат сумно мовчав, виходячи з вітальні. Перед ним поставала вся марність його дипломатичної кар'єри порівняно до П'єрового шастя. Старий генерал сердито пробурчав на свою дружину, коли вона спитала його про стан його ноги. "Ач, стара дурепа,— подумав він.—Ось Єлена Василівна, то та і в п'ятдесят років красунею буде".
— Здається, що я можу вас поздоровити,— прошепотіла Анна Павлівна до княіині і міцно поцілувала її.— Якби не мігрень, я б залишилась.
Княгиня нічого не відповіла; її мучили заздрощі до щастя своєї дочки.
П'єр під час проводжання гостей довго залишався сам з Елен у "маленькій вітальні, де вони сіли. Він часто й раніш, в останні півтора місяця, залишався сам з Елен, але ніколи не говорив їй про любов. Тепер він почував, що це конче треба було зробити, та ніяк не міг наважитись на цей останній крок. Йому було соромно; йому здавалося, що тут, біля Елен, BJH займає чиєсь чуже місце. "Не для тебе це шастя,— казав йому якийсь внутрішній голос,— це шастя для тих, у кого нема того, що є в тебе". Але треба було сказати що-небудь, і він заговорив. Він спитав її, чи задоволена вона з сьогоднішнього вечора. Вона, як і завжди, з простотою своєю відповіла, що нинішні іменини були для неї одними з найприємніших. •
Дехто з найближчих родичів ше залишався. Вони сиділи у великій вітальні. Князь Василь лінивими кроками підійшов до П'єра. П'єр підвівся і сказав, що вже пізно. Князь Василь суворо-запитливо подивився на нього, неначе те, що він сказав, було таке чудне, шо не можна було й розчути. Але слідом за тим вираз суворості змінився, князь Василь смикнув П'єра донизу за руку, посадив його і лагідно усміхнувся.
— Ну, шо, Льолю? — звернувся він зараз же до дочки *тим недбалим тоном звичної ніжності, що його засвоюють батьки; з дитинства голублячи своїх дітей, ^ле що його князь Василь лише вгадав шляхом наслідування інших батьків.
І він знову звернувся до П'єра.
— Сергій Кузьмич, з усіх боків,— промовив він, розстібаючи верхнього ґудзика на жилеті.
П'єр усміхнувся, але по його усмішці видно було, що він розумів, що не анекдот Сергія Кузьмича цікавив у цей час князя Василя; і князь Василь зрозумів, шо П'єр розумів це. Князь Василь раптом пробурмотів щось і вийшов. П'єру здалося, що навіть князь Василь був збентежений. Вигляд збентеженості цієї старої світсько; людини зворушив П'єра; він оглянувся на Елен— і вона, здавалось, була збентежена і поглядом казала: "Що ж, ви самі винні".
"Треба неминуче переступити, але не можу, я не можу",— думав ГГєр, і заговорив знову про стороннє, про Сергія Кузьмича, питаючи; в чому полягав ней анекдот, бо він його не розчув. Елен з усмішкою відповіла, що вона теж не знає.
Коли князь Василь увійшов до вітальні, княгиня тихо розмовляла з літньою дамою про П'єра.
— Звичайно, c'est un parti très brillant, mais le bonheur, ma chère...
— Les mariages se font dans les deux — відповіла літня дама.