Війна і мир (том 1)

Сторінка 80 з 114

Лев Толстой

Він трошки підвівся, бажаючи обійти, але тіточка подала табакерку прямо через Елен, позад неї. Елен нагнулася вперед, ,щоб дати місце і, усміхаючись, оглянулась. Вона була, як і завжди на вечорах, у вельми відкритому за тодішньою модою спереду і ззаду платті. її бюст, який завжди здавався П'єру мармуровим, був на такій близькій відстані від його очей, що він своїми короткозорими очима мимоволі бачив живі чари її плечей і шиї, і так близько від його губ, що йому досить було трохи нагнутися, щоб приторкнутись до неї. Він відчував тепло її тіла, запах духів і скрипіння її корсета, коли вона ворушилася.

1 І як тримається!

2 — Сподіваюсь, ви не скажете іншим разом, що в мене нудьгують.

Вігі бачив не її мармурову красу, що становила одне ціле з її платтям, він бачив і відчував усю принаду її тіла, що було закрите лише одягом. І, раз побачивши це, він не міг бачити Інакше, як ми не можемо повернутися до раз з'ясованого обману.

"То ви досі не помічали, яка я чарівна? — неначе сказала Елен.— Ви не помічали, що я женщина? Так, я женщина, яка може належати всякому і вам теж",— сказав її погляд. І в ту ж хвилину П'єр відчув, що Елен не тільки може, але повинна бути його дружиною, що це не може бути інакше.

Він знав це в цю хвилину так само певно, як він знав би це, стоячи під вінцем з нею. Як це буде? і коли? — він не знав; не знав навіть, чи гарно це буде (йому навіть почувалося, що це негарно чомусь), але він знав, що це буде.

П'єр опустив очі, знову звів їх і знову хотів побачити її такою далекою, чужою для себе красунею, якою він бачив її щодня раніш; та він не міг уже цього зробити. Не міг, як не може людина, яка перше дивилася в тумані на билинку бур'яну й бачила в ній дерево, побачивши билинку, знову побачити в ній дерево. Вона була страшенно близька йому. Вона мала вже владу над ним. І між ним і нею не було вже ніяких перепон, крім перепон його власної волі.

— Bon, je vous laisse dans vôtre petit coin. Je vois, que vous y êtes très bien —сказав голос Анни Павлівни.

І П'єр, з острахом згадуючи, чи не зробив він чого-небудь негожого, червоніючи, оглянувся навколо себе. Йому здавалося, що всі знають так само, як і він, про те, що з ним трапилося.

Через якийсь час, коли він підійшов до великого гуртка, Анна Павлівна сказала до нього:

— On dit que vous embellissez votre maison de Pétersbourg2. (Це була правда: архітектор сказав, що йому це треба, і П'єр,

сам не знаючи нащо, опоряджав свій" величезний будинок у Петербурзі.)

— C'est bien, mais ne déménagez pas de chez le prince Basile. Il est bon d'avoir un ami comme le prince,— сказала вона, усміхаючись до князя Василя.— J'en sais quelque chose. N'est-ce pas?3 A ви ще такі молоді. Вам потрібні поради. Ви не сердьтеся на мене, що я користуюся правами старух.— Вона замовкла, ям замовкають завжди жінки, чогось чекаючи після того, як скажуть про свої роки.— Коли ви одружитесь, то інша річ.— І вона з'єднала їх в один погляд. П'єр не дивився на Елен, і вона на нього. Але вона була все така ж страшенно близька йому. Він промимрив щось і почервонів.

Повернувшись додому, П'єр довго не міг заснути, думаючи про те, що з ним сталося. Що ж сталося з ним? Нічого. Він лише

1 — Добре, я вас залишу у вашому куточку. Я бачу, вам там добре, * — Кажуть, ви опоряджаєте свій петербурзький будинок. 8 — Це добре, але не переїжджайте віл князя Василя. Добре мати та* кого друга. Я дещо про де знаю. Правда ж£

И Війна 1 мир

209

зрозумів, шо жінка, яку він знав дитиною, про яку він байдуже казав: "Так, гарна", коли йому казали, то Елен красуня, він зрозумів, шо ця жінка може належати йому.

. "Але ж вона дурна, я сам казав, що вона дурна,— думав він.— Щось гидке є в тому почутті, яке вона збудила в мені, щось заказане. Мені казали, що її брат Анатоль був закоханий в неї, і вона закохана в нього, шо була ціла історія і що саме тому відіслали Анатоля. Брат її — Іполит... Батько її — князь Василь... Це недобре",— думав він; і в той самий час, як він міркував так (ще міркування ці були незакінчені), він заставав себе усміхненим і усвідомлював, що другий ряд міркувань спливав з-за перших, шо він одночасно думав про її нікчемність і мріяв про те, як вона буде його дружиною, як вона може полюбити його, як вона може бути зовсім іншою і як усе те, що він про неї думав та чув, може бути неправдою. І він знову бачив її не якоюсь дочкою князя Василя, а бачив усе її тіло, лише прикрите сірим платтям. "Але ні, чому ж перше не приходила мені в голову ця думка?" І знову він казав собі, шо це неможливо; шо огидне щось, протиприродне, як йому здавалося, нечесне було б у цьому одруженні. Він згадував її давніші слова, погляди, і слова й погляди тих, хто їх бачив разом. Він згадав слова й погляди Анни Павлівни, коли вона казала йому про будинок, згадав тисячі таких натяків з боку князя Василя та інших, і його охопив жах, чи не зв'язав він уже себе чим-небудь у виконанні такої справи, яка, очевидно, негожа і якої він не повинен робити. Але в той самий час, як він сам собі висловлював це рішення, з другого боку душі спливав її образ з усією своєю жіночою красою.

II

В листопаді місяці 1805 року князь Василь мав їхати на ревізію в чотири губернії. Він влаштував для себе це призначення з метою побувати за одним разом у своїх розладнаних маєтках і, захопивши з собою (у місці розташування його полку) сина Анатоля, з ним разом заїхати до князя Миколи Андрійовича Волконського з метою одружити сина з дочкою цього багатого старика. Але до від'їзду і до цих нових справ князеві Василю треба було вирішити справи з П'єром, який, щоправда, останнім" часом проводив цілі дні вдома, тобто у князя Василя, в якого він жив, і був смішний, схвильований і дурний (як повинен бути закоханий) у присутності Елен, та все ще не освідчувався.

— Tout ça est bel et bon, mais il faut que ça finisse !,— сказав собі якось уранці князь Василь, журно зітхнувши, свідомий того, що П'єр, який так багато чим завдячує йому (ну, та Христос із

1 Все це чудово, але всьому повинен бути край,

янмі), не зовсім добре поводиться в пій спряві. "Моттодість... легковажність... ну, та бог з ним,— подумав князь Василь, з задоволенням почуваючи свою добрість, — mais il faut que ça finisse1. Післязавтра Льолині іменини, я покличу декого, і якщо він не зрозуміє, що він повинен зробити, то вже це буде моя справа. Так, моя справа Я — батько!"