— Е, братіку! Уже давно всі там, уперед втекли! — сказав Ростову солдат, сміючись із чогось і видираючись.
Облишивши цього солдата, який, очевидно, був п'яний, Ростов, зупинивши денщика чи берейтора важної особи, став розпитувати його. Денщик повідомив Ростова, шо государя з годину тому провезли щодуху в кареті цИхМ самим шляхом і що государя тяжко поранено.
— Не може бути,— сказав Ростов,— мабуть, інший хто.
— Сам я бачив,— сказав денщик із самовпевненою усмішкою.— Мені-то вже пора знати государя: здається, скільки разів у Петербурзі отак-ось бачив. Блідий-преблідий у кареті сидить. Четверик вороних як припустить, матінко моя, повз нас прогримів: час, здається, і царських коней і Іллю Івановича знати; здається, з іншими, як з царем, Ілля кучер не їздить.
Ростов пустив коня й хотів їхати далі. Поранений офіцер, ідучи мимо, повернувся до нього.
1 — К бісу цих росіян!..
— Та вам кого треба? — спитав офіцер.—Головнокомандуючого? То вбитий ядром, у груди вбитий при нашому полку.
— Не вбитий, поранений,— поправив другий офіцер.
— Та хто? Кутузов? — спитав Ростов.
— Не Кутузов, а як ото його,— ну, та однаково, живих не багато зосталося. Он туди прямуйте, до того села, там усе начальство зібралося,— сказав цей офіцер, показуючи на село Го-стієрадек, і пройшов мимо.
Ростов їхав ступою, не знаючи, чого і до кого він тепер поїде. Государя поранено, битву програно. Не можна було не вірити цьому тепер. Ростов їхав у тому напрямі, який йому показали і в якому виднілися вдалині вежа і церква. Куди йому було квапитися? Що йому було тепер казати государеві чи Кутузову, якби навіть вони й були живі й не поранені?
— Цією дорогою, ваше благородіє, їдьте, а тут прямо вб'ють,— крикнув йому солдат.— Тут уб'ють!
— О! що кажеш! — сказав другий.— Куди він поїде? Тут ближче.
Ростов задумався і поїхав саме в тому напрямі, де, йому казали, уб'ють.
"Тепер однаково! Вже коли государя поранено, невже мені берегти себе?" — думав він. Він в'їхав у ту місцевість, де найбільше загинуло людей, що втікали з Працена. Французи ще не захоплювали цього місця, а росіяни, ті, що були живі чи поранені, давно покинули його. На полі, як копи на доброму лану, лежало чоловік десять-п'ятнадцять убитих, поранених на кожній десятині землі. Поранен} сповзались докупи по два, по три, і чутно було неприємні, іноді вдавані, як здавалося Ростову, їх зойки і стогін. Ростов пустив коня риссю, щоб не бачити всіх цих страдників, і йому стало страшно. Він боявся не за своє життя, а за ту мужність, якої йому треба було і яка, він знав, не витримає споглядання цих нещасних.
Французи, переставши стріляти по цьому, всіяному мертвими й пораненими полю, бо вже нікого на ньому живого не було, побачивши на ньому вершника-ад'ютанта, навели на нього гармату й кинули кілька ядер. Відчуття цих свистючих, страшних звуків і навколишні мертвяки злилися для Ростова в одно враження жаху і жалю до себе. Йому згадався останній материн лист. "Що б вона відчула,— подумав він,— коли б побачила мене тепер тут, на цьому полі і з націленими на мене гарматами?"
В селі Гостієрадек були хоч і поплутані, але в більшому порядку російські війська, що йшли з поля бою. Сюди вже не досягали французькі ядра, і звуки стрілянини здавались далекими. Тут усі вже ясно бачили й говорили, що битву програно. Хоч би до кого звертався Ростов, ніхто не міг сказати йому ні де був государ, ні де був Кутузов. Одні казали, що чутка про поранення государя, вірна, другі казали, шо ні, і пояснювали цю неправдиву вже поширену чутку тим, що справді в государевій кареті промчав назад з поля бою блідий і зляканий обер-гоф-маршал граф Толстой, який виїхав з іншими в почті імператора на поле бою. Один офіцер. сказав Ростову, що за селом, ліворуч, він бачив когось з вишого начальства, і Ростов поїхав туди, уже не сподіваючись знайти будь-кого, а для того лише,4 щоб перед самим собою очистити свою совість. Проїхавши верст зо три й поминувши останні російські війська, Ростов побачив біля города, обкопаного ровом, двох вершників, які стояли проти рова. Один, з білим султаном на капелюсі, здався чомусь знайомим Ростову; другий, незнайомий вершник на прекрасному рижому коні (кінь цей здався знайомим Ростову) під'їхав до рова, штовхнув коня острогами і, випустивши поводи, легко перестрибнув через рів города. Лише земля обсипалася з насипу від задніх копитів коня. Круто повернувши коня, він знову перестрибнув назад через рів і шанобливо звернувся до вершника з білим султаном, очевидно, пропонуючи йому зробити те саме. Вершник, постать якого здалася Ростову знайомою і чомусь мимоволі привернула до себе його увагу, зробив заперечливий жест головою і рукою, і по цьому жесту Ростов миттю впізнав свого оплакуваного,. обожуваного государя.
"Але це не може бути він, сам один посеред цього голого поля",— подумав Ростов. У цей час Олександр повернув голову, і Ростов побачив любимі риси, що так виразно викарбувалися в його пам'яті. Государ був блідий, щоки й очі його позападали, але тим більше чарівності, лагідності було в його рисах. Ростов був щасливий, переконавшись у тому, що чутка про поранення царя була неправдивою. Він був щасливий, що бачив його. Він знав, що міг, навіть повинен був просто звернутися до нього й передати те, що наказано було передати від Долгорукова.
Але як закоханий юнак тремтить і мліє, не сміючи сказати того, про що він мріє ночами, і злякано озирається, шукаючи допомоги чи можливості відстрочки і втечі, коли настала жадана хвилина, і він стоїть віч-на-віч із нею, так і Ростов тепер, досягнувши того, чого він бажав найбільше в світі, не знав, як підступити до государя, і в нього виникали тисячі міркувань, чому це було незручно, непристойно і неможливо.
"Як! Я неначе радий з нагоди скористуватися тим, що він сам #один і зажурений, йому неприємною і важкою може здатися' невідома особа в цю хвилину смутку; потім, що я можу сказати йому тепер, коли рід одного погляду на нього в мене завмирає серце й пересихає в роті?" Жодна з тих незчисленних промов, які він, звертаючись до государя, складав у своїй уяві, не спадала йому тепер на думку Ті промови здебільшого виголошувалися зовсім за інших умов, ті говорилися в більшості випадків у хвилини перемог і урочистих свят і переважно на смертному одрі після поранення, тимчасом як государ дякував йому за геройські вчинки, і він, помираючи, висловлював йому потверджену на ділі любов свою. •