— Слухаю, ваша величність.
— Вакансію де Катіна може зайняти лейтенант Лабадуаер.
— Слухаю, ваша величність.
— А я вже позбавлений честі служити вам?
— Ви занадто уперті для цього.
Де Катіна безпорадно опустив руки, і голова його упала на груди. Коли він усвідомив загибель усіх надій цілого життя і жорстоку несправедливість, вчинену королем, він голосно, безнадійно скрикнув і кинувся геть з кімнати. Гарячі сльози безсилого гніву текли по щоках. В такому вигляді, з розстебнутим мундиром, із зсунутим капелюхом, ридаючи й жестикулюючи, він вскочив у конюшню, де Амос Грін спокійно курив люльку, скептично дивлячись, як конюхи порали коней.
— Що сталось, чорт візьми? — спитав він, виймаючи люльку з рота, звідки вилітали клуби блакитного диму.
— Ця шпага, — кричав француз… — Я не маю більше права носити її! Я зламаю її!
— Ну і я зламаю свого ножа, коли це може допомогти вам.
— Геть і це! — кричав де Катіна, зриваючи срібні еполети.
— Ну в цьому ви перевершили мене, бо в мене їх ніколи не було. Але скажіть, що таке? Чи не можна допомогти чимось?
— В Париж! В Париж! — несамовито кричав де Катіна. — Я пропав, але, може, ще встигну врятувати їх. Швидше коней!
Американець ясно бачив, що трапилось якесь несподіване лихо, а тому він заходився допомагати другові, і разом з конюхами вони осідлали коней.
Через п'ять хвилин обидва вже мчали дорогою, а менше ніж за годину вкриті піною коні, ледве тримаючись на ногах, зупинились коло високого будинку на вулиці Сен-Мартіна.
Де Катіна скочив з сідла і прожогом збіг на сходи. Амос Грін ішов за ним своєю звичайною спокійною ходою.
Старий гугенот і його чарівна дочка сиділи коло великого каміна; рука Аделі лежала в руці батька. Обоє схопилися з місця; молода дівчина з криком радості кинулась в обійми свого коханого, а старик схопив руку, простягнуту його небожем.
По другий бік каміна з дуже довгою люлькою в роті і кухлем вина, що стояв поруч на лаві, сидів чудний з вигляду чоловік із сивим волоссям і бородою, з великим м'ясистим червоним носом і маленькими сірими очима, які блищали з-під насуплених густих брів. Його худе, нерухоме довге обличчя було порите зморшками, особливо біля кутиків очей, звідки вони розбігались віялом на всі боки. Своїм темно-горіховим кольором це обличчя нагадувало химерну фігуру на носі корабля, вирубану з грубого дерева. Одягнений він був у синю саржеву куртку, в червоні штани, замазані дьогтем на колінах, у чисті сірі шерстяні панчохи, важкі черевики з тупими носками й великими сталевими пряжками. Біля нього на товстій дубовій палиці висів дуже потерпілий від негоди капелюх, обшитий срібним галуном. Сиве волосся було зібране назад у коротку, цупку косу, а на старому шкіряному поясі теліпався ніж з мідною колодочкою.
Де Катіна був надто заклопотаний і не звернув уваги на цю чудну особу, але Амос Грін з радісним криком кинувся до старика, дерев'яне обличчя якого пом'якшало настільки, що в роті позначились двоє жовтих від тютюну іклів. Не встаючи з місця, незнайомий простяг Грінові велику червону руку, величиною і формою схожу на лопату.
— Ну, капітан Ефраїм, — заговорив Амос по-англійському, — от уже ніяк не сподівався зустріти вас тут! Де Катіна — це мій давній друг Ефраїм Саведж, якому доручив мене батько.
— Якор на підйомі, хлопче, і люки закриті, — сказав чужинець особливим протяжним тоном, успадкованим жителями Нової Англії від своїх предків, англійських пуритан.
— Коли ви вирушаєте?
— Як тільки ви ступите на палубу, якщо провидіння пошле нам ходовий вітер і приплив… Ну як тобі жилося тут, Амос?
— Дуже добре. Мені є про що розповісти вам.
— Сподіваюсь, ти тримався осторонь усякої папістської чортівні?
— Так, так, Ефраїм. Але що з вами?
Сиве волосся стало від люті сторч, а маленькі сірі очі заблищали з-під густих брів.
Амос глянув у тому напрямі, куди дивилися ці очі, і побачив, що де Катіна сидів, обнявши Адель, а вона поклала йому на плече голову.
— Ах, якби я тільки знав їхню мову! Чи видано ж копи таке! Амос, хлопчику мій, як буде по-французькому "безсоромниця"?
— Ну, ну, Ефраїм. Ну, справді ж, таку картину можна побачити і в нас за морями, тут немає нічого поганого.
— Ні, Амос, цього ніколи не побачиш у богобоязливій країні.
— Ну от! Бачив я, як залицяються в Нью-Йорку!
— Ах, Нью-Йорк! Я говорив не про нього. Я не можу відповідати за Нью-Йорк чи Віргінію. На південь від миса Коде або від Ньюгавена не можна ручитись за людей. Я тільки знаю, що в Бостоні, Салемі чи Плімуті сидіти б їй у поправному домі, а йому в колодязі за далеко меншу безсоромність. Ах!
Він похитав головою і, зсунувши брови, подивився на злочинну пару.
Але молоді люди і старий батько були надто заклопотані своїми справами, щоб думати про пуританина-моряка. Де Катіна розповів уривчастими, гіркими словами про виявлену до нього несправедливість, позбавлення, посади, про загибель, що чекала на гугенотів. Адель з глибоким інстинктом жінки думала тільки про свого коханого та про нещастя, яке звалилось на нього, але старий купець зірвався з місця, коли почув про скасування едикту, і, тремтячи, здивовано озирався навкруги.
— Що ж мені робити? — гукнув він. — Що робити мені? Я занадто старий, щоб починати життя заново.
— Не бійтесь, дядю, — ласкаво промовив де Катіна. — Є інші країни, крім Франції.
— Але не для мене. Ні, ні; я занадто старий. Боже, важка твоя десниця на рабах твоїх! Ось виливається чаша злигоднів і падає святиня твоя. Ах, що мені робити, куди мені податись?
Хвилюючись, він ламав собі руки.
— Що таке трапилось, Амос? — спитав моряк. — Хоч я нічого не розумію з того, що він каже, але бачу, що він подає сигнал біди.
— Він і його рідні повинні залишити свою країну, Ефраїм.
— Чому?
— Вони протестанти, а король хоче знищити їх віру.
В одну мить Ефраїм Саведж опинився на другому кінці кімнати і стис худу руку старого купця в своєму великому, зашкарублому кулаці. В цьому сильному потиску й виразі суворого обличчя було стільки братньої симпатії, що ніякі слова не могли більше підбадьорити старика.
— Як? — спитав Саведж, оглядаючись через плече. — Скажи цьому чоловікові, що ми допоможемо йому. Скажи йому, що у нас така країна, до якої він підійде, як втулок до бочки. Скажи йому, що у нас всі релігії вільні, а католиків немає ближче, як у Балтіморі та в капуцинів у Пенебскоті. Скажи йому, що, коли він хоче їхати, "Золотий жезл" жде з якорем напоготові і повним вантажем. Скажи йому, що хочеш, аби тільки він тікав з нами.