Усе це де Катіна пояснював Аделі того осіннього дня, намагаючись відвернути думки її як від скорбот минулого, так і від довгого тоскного шляху, що ждав їх у майбутньому Звикши до сидячого життя в Парижі й спокійного пейзажу берегів Сени, вона вражено дивилась на річку, ліси й гори і з жахом хапалася за чоловікову руку, коли, бризкаючи піною з весел, проносився повз них човен, повний диких альгонківців, одягнених в шкіри, з обличчями, розмальованими білою й червоною фарбами.
Річка з блакитної знову стала рожевою, стара фортеця знов одяглась у пурпур заходу, і втікачі, підбадьорюючи один одного, зійшли в свої каюти, кожен несучи тягар на серці.
Койка де Катіна була коло одного з гарматних люків, і він мав звичку не зачиняти його, бо поряд містилась кухня, де варили на весь екіпаж, а тому повітря було надто тепле й задушне. Тепер він ніяк не міг заснути і перевертався під ковдрою, перебираючи в думках всілякі способи, як утекти з цього проклятого корабля. Та коли б навіть і вдалося втекти, куди ж подітись? Вся Канада закрита для них. В лісах на півдні повно лютих індійців. Щоправда, в англійських колоніях вони могли б вільно визнавати свою віру, але що робити йому й жінці його без друзів, серед чужого народу? Якби не зрадив їх Амос Грін, все було б добре. Але він покинув їх. Звичайно, у нього не було причин діяти інакше. Він не рідний їм та й так уже зробив чимало послуг. Дома його ждала сім'я і улюблений лад життя. Чого ж йому гаятися тут ради людей, які познайомилися з ним лише кілька місяців тому? Цього не можна й вимагати… І все ж де Катіна не міг примиритися з тим, що сталось.
Але що це? Серед тихого плеску хвиль нараз пролунало різке: "Тс-с-с"… Мабуть, плив якийсь човняр чи індієць. Звук повторився ще настирливіше. Де Катіна сів на койці і почав озиратись. Звук, безперечно, линув з відчиненого гарматного люка. Він заглянув у нього, але перед очима був тільки широкий затон, неясні обриси суден і вогні, що миготіли в далині на Пуан-Леві. Він знову ліг на подушку, але в цей час якась річ, ударившись об його груди, з легким стуком упала на підлогу. Вигнанець скочив, схопив з гака ліхтар і направив його світло на підлогу. Перед ним лежала маленька золота шпилька. Він підняв її і, уважно роздивившись, здригнувся з радості. То була його власна шпилька, подарована ним Амосові Гріну на другий день після приїзду цього останнього в Париж, коли вони разом вирушили у Версаль.
Значить, це сигнал… Амос Грін не покинув їх! Увесь тремтячи від хвилювання, де Катіна одягся і вийшов на палубу.
Було дуже темно, і він нічого не міг розглядіти, але мірний звук кроків десь на передній палубі свідчив, що вартові ще тут. Колишній гвардієць підійшов до борту і втупив погляд у пітьму. Він розпізнав невиразні обриси човна.
— Хто тут? — прошепотів він.
— Це ви, де Катіна?
— Так.
— Ми приїхали по вас.
— Хай благословить вас бог, Амос.
— А ваша дружина тут?
— Ні, але я зараз розбуджу її.
— Добре. Тільки спершу ловіть ось цю вірьовку. Так! Тепер тягніть драбину.
Де Катіна схопив кинуту йому вірьовку і, протягши її до себе, побачив прив'язану до неї вірьовчану драбину з залізними гаками, щоб причепити до борту. Укріпивши її, він потихеньку пробрався в середню частину корабля, де містились дамські каюти, одна з яких була приділена його дружині. В даний момент вона була єдина жінка на кораблі, і він міг вільно постукати в двері й коротко пояснити, що треба і поспішати, не здіймаючи шуму. Через десять хвилин Адель з маленьким клунком у руках вислизнула з каюти. Разом вони вийшли на палубу й прокрались на корму. Вони майже добулись до борту, коли де Катіна зупинився, і прокляття вирвалося крізь стиснуті зуби. Між утікачами і вірьовчаною драбиною при нічному світлі ліхтаря, що висів на вантах, виділялась похмура постать францисканця. Він вдивлявся в пітьму з-під свого насунутого капюшона і помалу посувався вперед, ніби збираючись схопити жертву. Потім він зняв ліхтар і направив світло на утікачів.
Але де Катіна був з породи людей, які не дозволяють жартів. Характерною рисою його натури була здібність вирішити й діяти швидко. Невже мстивий монах може перешкодити йому в останню хвилину? Погано ж це скінчиться для фанатика капуцина! Де Катіна швидко підштовхнув Адель до мачти і, ледве монах наблизився, кинувся на нього і вчепився в нього. При цьому нападі капюшон спав з голови монаха, і замість суворих рис францисканця де Катіна, страшенно здивований, побачив при світлі ліхтаря лукаві сірі очі й грубе обличчя Ефраїма Саведжа. В той же час з-за борту з'явилась друга постать, і глибоко зворушений француз кинувся в обійми Амоса Гріна.
— Все йде добре, — тихо промовив молодий мисливець, насилу звільняючись з обіймів приятеля. — Він у нас в човні з шкіряною рукавичкою в горлянці.
— Хто "він"?
— Чоловік, одежа якого на капітані Ефраїмі Він наткнувся на нас, поки ви ходили по дружину, але ми швидко заспокоїли його. Дружина ваша тут?
— Ось вона.
— Ну, то швидше, бо може хто-небудь перешкодити.
Адель підняли через борт і посадили на корму луб'яного човника. Чоловіки, відчепивши драбину, спустились по вірьовці, а два індійці, що сиділи на веслах, тихо відштовхнули човен, і він швидко поплив проти води. Через хвилину від "Св. Хрістофора" лишився тільки невиразний обрис з двома жовтими вогниками.
— Візьміть-но весло, Амос, а я друге, — сказав капітан Саведж, скидаючи з себе одежу монаха. — На палубі корабля я почував себе в безпеці, в цьому маскараді, а тут він тільки заважає. Очевидно, ми могли б позакривати всі люки і забрати. весь корабель з мідними гарматами й з усім майном.
— А на другий день висіли б на реях, як пірати, — зауважив Амос. — По-моєму, ми зробили добре, забравши мед і не зайнявши колоди. Сподіваюсь, ви здорові, мадам?
— Я не розумію, як усе це трапилось і де ми тепер?
— Як і я, Амос.
— Хіба ви не сподівались, що ми повернемось по вас?
— Я не знав, що й думати..
— Ну от! Невже ви могли припустити, що ми покинем вас напризволяще?
— Признаюсь, ця думка гнітила мене.
— Саме цього я й побоювався, коли, скоса глянувши, перехопив ваш сумний погляд, що проводив нас. Та коли б ті хлопці помітили, що ми розмовляємо чи сигналізуємо один одному, то неодмінно пильнували б нас. А так ми ні в кого не викликали підозріння, крім того капуцина, що лежить ось тут на дні човна.