Він попросив у Бога цілий рік, щоб завершити працю над своїм твором; Усемогутній подарував йому цей рік. Бог створив умисне для нього таємне чудо: німецький свинець уб'є його в призначений час, але в його свідомості промине рік між наказом і виконанням наказу. Від розгубленості він перейшов до подиву, від подиву — до смирення, від смирення — до несподіваної вдячності.
Він не мав у своєму розпорядженні жодного документа, крім пам'яті; запам'ятовування кожного гекзаметра, який він додавав до своєї п'єси, наповнювало його щасливим почуттям досконалої точності, якого не знають ті, хто легко пише й легко забуває тимчасові й пусті абзаци. Він працював не для нащадків і навіть не для Бога, чиї літературні вподобання нікому не відомі. Ретельно, нерухомо, таємно вибудовував він у часі свій високий невидимий лабіринт. Третю дію він переробляв двічі. Прибрав деякі занадто очевидні символи: повторюваний подзвін, музику... Жодна перешкода йому не заважала. Він робив пропуски, скорочував, додавав. В одному з випадків повернувся до первісного варіанта. Він полюбив подвір'я, полюбив казарму; одне з облич вишикуваних проти нього солдатів підказало йому деякі зміни в характері Ремерштадта. Він також зробив відкриття, що деякі різкі какофонії, які так тривожили Флобера,— це лише порушення видимих образів, слабкості та вади слова написаного, а не проказаного... Він майже закінчив свою драму; бракувало одного останнього епітета, щоб остаточно її завершити. Він знайшов цей епітет; крапля дощової води покотилася по його щоці. З горла в нього вихопився безумний нажаханий крик, обличчя пересмикнулося, залп з чотирьох гвинтівок повалив його з ніг.
Яромир Гладик помер двадцять дев'ятого березня, о дев'ятій годині з двома хвилинами ранку.
1943 р.
Три версії Юдиної зради
There seemed a certainty in
degradation.
T. E. Laurence. Seven Pillars of Wisdom, CIII [222]
У Малій Азії або в Александра у другому сторіччі нашої віри, коли Василід висловив думку, що космос — це зухвала або підступна імпровізація дефективних ангелів, Нільс Рунеберґ, з його палкою схильністю до інтелектуальних пристрастей, певно, очолював би одну з гностичних громад. Данте[223], можливо, призначив би йому вогненну могилу; його ім'я подовжило б списки дрібніших єресіархів, ставши десь між Саторнілом[224] і Карпократом[225]; який-небудь фрагмент з його проповідей, прикрашений міцними прокляттями, зберігся б в апокрифічній "Liber adversus omnes haereses"[226] або загинув би, коли пожежа в монастирській бібліотеці пожерла б останній примірник "Syntagma"[227]. Натомість Господь запропонував йому двадцяте сторіччя й університетське місто Лунд. Там 1904 р. він опублікував перше видання своєї книжки "Kristus och Judas"[228], там-таки 1909 р. вийшла друком його головна книжка "Den hemlige Fralsaren"[229]. (Остання існує в німецькому перекладі, який здійснив 1912 р. Еміль Шеринґ; він має назву "Der Heimliche Heiland"[230].)
Перш ніж розпочати огляд названих вище книг, треба нагадати, що Нільс Рунеберґ, член Національної Спілки Євангелістів, був глибоко релігійною людиною. У якомусь гуртку Парижа або навіть Буенос-Айреса той чи той літератор міг би безпечно видобути на світ тези Рунеберґа; ці тези, викладені в літературному гуртку, були б такими собі марними вправами для недбалості або блюзнірства. Для Рунеберґа вони були ключем, яким можна буде відкрити головну таємницю теології, матеріалом для медитацій та аналізу, історичних і філологічних суперечних проблем, гордині, торжества й жаху. Вони стали виправданням і зруйнуванням його життя. Читачі цієї статті мали також узяти до уваги, що в ній даються лише висновки Рунеберґа, але в ній нема його діалектичних міркувань і доказів. Хтось, можливо, зауважить, що висновок тут, безперечно, передував "доказам". Але хто ризикнув би шукати докази чогось такого, у що сам не вірить і не має наміру проповідувати?
Перше видання "Kristus och Judas" позначене категоричним епіграфом, смисл якого через багато років до грандіозних масштабів розширить сам Нільс Рунеберґ: "Не одне діяння, а всі діяння, які традиція приписує Юді Іскаріоту,— брехня" (Де Квінсі, 1857 р.). Маючи своїм попередником одного німця, Де Квінсі дійшов висновку, що Юда зрадив Ісуса Христа, щоб примусити його оголосити про свою божественність і розпалити народне повстання проти римського гніту; але Рунеберґ пропонує виправдання Юди метафізичного змісту. Він починає з вельми влучного зауваження, що вчинок Юди був просто зайвим. Він (як і Робертсон[231]) зазначає, що для опізнання вчителя, який щодня проповідував у синагозі й творив чудеса у присутності тисяч людей, не вимагалося, щоб котрийсь із апостолів його зрадив. А проте це сталося. Було б неприпустимо вважати, що у Святе Письмо проникла помилка; не менш неприпустимо було б послатися на звичайну випадковість у найважливішій за всю історію людства події. Отже, зрада Юди не була випадковістю; то була подія наперед визначена, яка відіграла свою таємничу роль у справі спокутного спасіння людства. Далі Рунеберґ міркує так: Слово, коли воно стало плоттю, перейшло з повсюдності в обмежений простір, з вічності в історію, з блаженства без меж до мутацій і смерті; було необхідно, щоб хтось із людей, представляючи весь людський рід, приніс жертву, яка могла б зрівнятися з цією. Таким чоловіком і став Юда Іскаріот. Юда, єдиний з апостолів, розгадав таємну божественність і жахливу мету Ісуса. Слово опустилося до смертного. Юда, учень Слова, міг опуститися до зрадника (а це найтяжчий злочин з тих, які знає підлота) й навіки віддати свою душу в геєнну незгасного вогню. Нижній світопорядок — це віддзеркалення світопорядку вишнього, форми земні відповідають формам небесним, плями на шкірі — це мапа нетлінних сузір'їв, тож і Юда певною мірою віддзеркалює Ісуса. Звідси — тридцять срібняків і поцілунок Юди; звідси — добровільна смерть, аби ще більшою мірою заслужити Прокляття. Ось так прояснив Нільс Рунеберґ загадку Юди.
Теологи всіх християнських конфесій відкинули його аргументи. Ларе Петер Енґстрем звинуватив його в незнанні або замовчуванні єдності іпостасей; Аксель Бореліус — у намаганні відродити єресь доцетів, які заперечували людськість Ісуса; в'їдливий єпископ Лунда — у тому, що він увійшов у суперечність з третім віршем двадцять другого розділу Євангелії від Луки.