Котляревський квапився теж, бо дощ посилювався, пробивав і товсту фризову шинелю, а в такому вигляді незручно з'являтись перед ясні очі начальства.
Ще вчора попередив Капітонича, що залишався у пансіоні на ніч, нехай зранку не чекає на нього, сам подивиться за дітьми, щоб одяглись, взулися як слід, поснідали, а потім щоб і супроводив на уроки, ну, звісно, не гімназистів, хоча їм і далі, а повітовців — дітлашню, бо ці, якщо понадіятись, можуть, забарившись, і запізнитись, а то гайнуть на Рогізну човники пускати, а то ще, не дай боже, зацікавляться "мінами", в яких і дорослому не важко заблукати.
— А ви, ваше благородіє, в Приказ? — спитав унтер, проводжаючи доглядача до воріт.
— В Приказ, Капітоничу.
— Ну і з богом!.. А то хто зна, з чим завтра до різника йти... Борги. І не сумнівайтесь, я пригляну.
Капітонич казав правду: пансіон сидів без копійки, довелось третього дня позичати у місцевого купця Зеленського, а в цей саме час домові гроші лежали в Приказі громадського догляду. Належало їх одержати ще на тому тижні, і Стеблін-Камінський нагадував, та от не встиг, забарився, тепер йди, кланяйся, а Павло Степанович, любий друже, поїхав по губернії, і не буде, вважай, місяць, а може, і довше, а без нього отримати навіть належні суми буде нелегко. Приказні чиновники — відомі крючки, А цей Гуськов, колезький регістратор, що приїхав недавно з Воронежа і заміняв, траплялося, Стебліна-Камінського, невідомо що за людина, чи зрозуміє слово доглядача, а що як відмовить: спізнились, мосьпане, тепер чекайте.
Дощ посилювався, густішав. В таку негоду приємніше сидіти біля добре натопленого коминка, і дітей би краще не пускати з дому, зокрема тих, у кого взуття каші просить. Капітонич, старий служака, повинен би здогадатися. А якщо пустить? Не попередив його — жаль.
З надією на краще увійшов до губернського правління. Тут, поряд з креслярнею головного архітектора Михайла Амбросимова, у лівому крилі будинку були і кімнати Приказу громадського догляду...
Гуськов щойно приїхав і, як стало відомо, обіцяв особисто приймати відвідувачів, ось лише зустрінеться з підлеглими, вкаже, кому що треба протягом дня виконати.
Довелося чекати. Але ж чого не зробиш заради дітей, сорока шести шибайголів, довірених тобі. Якщо треба, кому завгодно вклонишся, навіть перед таким зальотним птахом, як колезький регістратор, шапку вломиш.
Нарешті усі чиновники залишили кабінет, і Котляревського, якого в Приказі багато хто знав як доброго приятеля Стебліна-Камінського, першим допустили на прийом до Гуськова.
Порівняно молодий, років під сорок — з великими плішинами та пухнастими бакенбардами, підкреслено ввічли. вий, він запросив сідати, приготувався слухати. Відзначивши про себе неприємну медово-солодку усмішку, Котляревський коротко виклав своє прохання, вибачився, що не зміг прийти раніше, — був зайнятий, а тепер ось до зарізу потрібні гроші, тому й прийшов.
Колезький регістратор розуміюче покивав і заговорив. Голос у нього був тихий і лагідний. Він, Гуськов, радий допомогти, він усе розуміє, сам був дитинчам, але, на жаль, не може, не має змоги виконати прохання, по-скільки у пана доглядача немає письмового відношення директора училищ пана Огнєва, в якому повинно бути зазначено, що цим довіряється порядкувати сумами, виділеними на утримання вихованців пансіону, доглядачу отого.
Затягнуте та дещо закручене просторікування скоріш розсмішило, ніж розсердило, але Котляревський, нічим не виказавши свого ставлення до почутого, сказав:
— Я, пане Гуськов, уповноважений вести всі справи пансіону.
— Можливо... Але ж я, милостивий пане, нічого цього не знаю, — так само, як і раніше, ласкаво і тихо відповідав той.
— Ваша правда, людина ви в Полтаві нова, пробачте.
Довелось відкланятись, не будеш сперечатись з такого жалюгідного приводу, та ще з людиною, яка за літерою не бачить справи, врешті, з таким більше загубиш, ніж знайдеш, і він, щоб не втрачати даремно часу, зразу ж і пішов.
Лив дощ, настільки густий, що здавалось: у повітрі застигла непроникна скляна стіна. Простував по калюжах, ризикуючи набрати повні чоботи. Такого дощу давно не було, складалось враження: Полтава, якщо злива триватиме, потоне, зникне назавжди.
Поминувши Круглу площу, дістався врешті гімназії, вона. війнула затишком і теплом. Обтрусивши шинель, віддав її сторожу, щоб той просушив у себе в комірці перед грубою, і готовий був іти, коли раптом старий служник вибачився, що затримує пана доглядача, але повинен попередити: його, доглядача тобто, шукав пан директор, хотів посилати за ним, та щось завадило.
— А навіщо йому знадобився, не знаєш?
— Буцімто з вашої вини, ваше благородіє, у класах сьогодні майже нікого нема, порожньо. Ніби ви дітей не пустили на уроки.
Подякував за попередження і подумав: молодець Капітонич, нікого не пустив, і добре зробив старий: в таку негоду інший господар і собаку не вижене.
Огнєв зустрів доглядача сухувато, не підвів голови від паперів, коли той увійшов, але листа до Приказу громадського догляду начеркати не відмовив. А поки писав, кілька разів нагадав, що не завадило б постійно хвалити "отців" міста за такі щедрі пожертвування, треба, щоб і діти про те знали і відчували.
— Не сумнівайтесь, Іване Дмитровичу, пам'ятають і відчувають.
— Ви їм розповідаєте?
— В цьому немає необхідності, вони все розуміють самі: живуть у ледь дихаючому будинку, в ньому в хурделицю вітри буйні гуляють, гроші на харчування доводиться клянчити, у деяких взуття нема порядного. Ось і відчувають.
— Ускладнюєте, — зітхнув Огнєв і тут же завів мову про інше. Йому стало відомо, що доглядач встиг закупити для дому необхідні на зиму продукти, це він, директор, схвалює і не заперечує таких кроків ("Ну, ще б ти заперечував!"). Порядок в будинку необхідний теж, треба, щоб дітям жилося затишно, в умовах, наближених до домашніх ("Неначе цього я й сам не знаю, добродію!"). Але це все ніяким чином не пояснює і не виправдовує іншого вельми дивовижного факту: помічено, що в окремі дні, особливо в негоду, вихованці пансіону класів не відвідують. Огнєв перепочив і продовжував сухо, розмірене, ніби читав з наказу: