Людина діла, Іван Петрович у першу ж неділю зібрав усі гроші, які знайшлися в касі пансіону, доклав своїх стільки ж, та й вирядив на ярмарок, що збирався на Сампссніївській площі, служника і куховарку. Крім всілякого дріб'язку, як часник, редька, кріп, цибуля, сушені гриби, наказав в першу чергу купити картоплі.
— Хоча б возів п'ять поки що. Та капусти качанів сотні з півтори, лантух пшона, стільки ж гречки, олії конопляної сулію, борошна лантухів хоча б два... Гроші візьми ти, Гаврило.
Служник гроші взяв, але йти не квапився, розгублено перезирнувся з куховаркою. Іван Петрович запитав, що трапилось, може, грошей малувате, так вигріб з каси усе геть до останнього мідяка.
Дядько Гаврило почухав потилицю і пояснив: "Воно-то так, пане Іван, та якщо подивитися, то як тут бути, і не скажу".
— На що дивитись?
Служник — у домотканій чорній свитці, в чоботях з короткими халявами, від яких йшов задушливий запах дьогтю, в доволі витертій смушковій шапці — ще досить міцний, як на свої шістдесят років, і куховарка Настя — середніх літ молодиця, з руками, більшими, ніж у доброго молотника, — готові .були виконати наказ доглядача, та щось їх стримувало.
— Може, ви зайняті чимось іншим Служник кахикнув, ступив уперед, але його випередила більш моторна куховарка.
— Нічим таким, ваша милість, ми не зайняті. Однак, ні дядько Гаврило, ні я не вміємо відрізнити п'ятак од гроша, то ж пробачте, бога ради, але, чого доброго, ще й проторгуємось. На тому ярмарку підбори на ходу відривають, не зогледиш, як босий зостанешся.
— Он воно що.
— Еге ж...
Такого чути не доводилось, але ж робити нема чого, треба відряджати ще когось.
— Гаразд, піде і Діонісій з вами.
— Оце дякуємо, — вклонилася Настя, а за нею і служник. — Того не обдуриш — письменний.
— Еге, ще й сам відірве що-небудь, — бовкнув Гаврило. Викликаному для цього випадку Діонісію Іван Петрович вручив усі гроші і розповів, Що потрібно купити, та наказав: нехай гав не ловить, дарма грошима не кидає, а більш торгується, тому що гроші це останні, і хтозна, коли надійдуть чергові внески. По цю пору — хоча з першого серпня, тобто з початку занять, вже три місяці минуло. — ще нічого не надходило, навіть від дійсного таємного радника пана Трощинського, що утримував на свій кошт гімназистів Василя Шліхтіна та Михайла Коновницина, не поступало, та і Приказ громадського догляду тягне з внесками на утримання синів вдови пані Корнетської та двох синів недавно померлого дворянина Денюковського.
З торгами не забарились, за час і повернулись. У двір, порипуючи немазаними колесами, в'їжджали одна за одною фури з картоплею, капустою, борошном, .пшоном та всякою всячиною. Служник притримував ворота, попереду валки ішов довгополий Діонісій, Настя дивилась, чи усе ціле, не скотилося б що на путівець.
Коли усі вози, супроводжувані візниками, в'їхали у двір, Діонісій метко, навіть гордовито, відрапортував, чого і скільки купив і додав:
— Гроші витратив до останнього шеляга, зате купив усе, що наказувалось, до того ж, виторгував дещо, збавив ціну. Он капусту, наприклад, по грошу за качан платив, а просили по копійці, а кожний качан такий, що одному і не підняти.
Котляревський подякував помічникові і в супроводі зграйки старших вихованців, що об цій порі висипали на подвір'я, обійшов усі вози, обдивився покупки. Між тим, причинивши ворота, служник зняв шапку:
— Два гроша, ваша милість, залишилось.
— Два гроша? Які? — не зрозумів Котляревський.
— У пана Дениса вони. — Гаврило іменував помічника по-своєму — Денисом.
— У мене? — здивувався Діонісій. — Та ти що, Гаврило, не виспався чи, може, дурману наївся спросоння?
— Я ще, пане Денисе, і не снідав... А два гроша у вас, добродію, таки лишилось.
Розгніваний Діонісій поліз у кишеню.
— Повивертаю усе до нитки. Гляди! — Та раптом довге вузьке обличчя його почало повільно вкриватися нерівними червоно-бурими плямами, а вуса — тонкі, злегка обкух рені — в єдину мить як зів'яли, спустилися донизу.
— Диво! Їй-богу, диво! — Діонісій витягнув з кишені два мідяки. Ледве видні на кістлявій долоні, воли лежали причаївшись, — винуватці незносимого сорому колишнього семінариста. Заїкаючись, ледь не плачучи, прогундосив:
— Повірте, забув... Біс попутав, не інакше.
— І я кажу — біс, — кивнув спокійно Гаврило. — А от ми з Настею, хоч і не відрізняємо п'ятака від гроша, а рахувати вміємо. І вам, пане Денисе, тому вчитися не завадить. Ви письменні, у Полтаві таких небагато.
— Він помилився і визнав це, що ж іще треба? — спитав Іван Петрович, засмучений не менше самого Кащука. — Ну, забув чоловік... Та й годі про це...
Куховарка Настя обділяла молодших вихованців свіжою морквою і голосно, на все подвір'я, реготала! дуже кумедним здався їй пан Капшук, як вона прозивала Діонісіяі притихлий, з пониклими плечима, куди подівались бундючність та пишномовство!
Щоб закінчити неприємну розмову, Іван Петрович наказав негайно розвантажувати вози:
— Хто там вільний? Ану до роботи! Покликали вихованців, що купчились біля ґанку, позирали, чи йти, чи потрібна їх поміч.
— Допомагайте! А ти, Діонісій, — сказав тихіше, — будеш сьогодні покараний за те, що забув кавунів купити з десяток, тому мусиш сісти з Мокрицьким після вечері і перевірити латинь його.
Вправи домашні завжди перевіряв сам доглядач, але сьогодні він довіряв це помічникові, Діонісій оцінив довіру, але заскімлив:
— Увільніть, терпіти не можу латині.
— Потерпиш... А поки що йди, допоможи розвантажувати... І щоб носа не вішати.
— Та й то... — Діонісій поквапився на поміч Лісницькому та Папанолісу, що тримали лантух, у який лопатою сипав картоплю дядько Гаврило. Нові дні приносили й нові турботи. Обклейка вікон, ремонт даху — в кількох місцях він протікав, потім ремонт меблів, утеплення вхідних дверей, полагодження димарів і печей — все це й багато іншого потрібно було зробити негайно, до наближення холодів.
Не знаючи спокою сам, Котляревський не давав його й іншим. Нарешті він так увійшов у пансіонні справи, що мати, добра, терпляча матінка, яка ніколи ні в чому не докоряла синові, вже кілька разів натякала, а то й прямо казала: коли так служити, то вже краще зовсім перейти на постійне мешкання в пансіон, вона не суперечить, а похідна постіль готова. А з другого боку, може, час і про себе подбати? Ясна річ, мати мала на увазі не тільки службу (хоч і мріяла бачити сина на більш високій посаді), насаш перед, непокоїло синове особисте життя, допіру ще не полагоджене. Усі його однолітки давно поженились, мають жінок, повну хату дітей, у її ж улюбленця, душу за якого б віддала, ні того, ні другого. "Зістарюсь, помру, а ти один зостанешся. Негарно так, Івасику". Вона називала його так, як і в дитинстві, — Івасиком. А він, як завжди, уникав розмови, або відбувався жартом: "Встигну ще хомута на шию почепити, встигну. А ти ж у мене, матінко, безсмертна і, доки ти є, мені ніхто не потрібен..." Мати сердито відмахувалась: "Кажеш таке... Я серйозно, а ти жартуєш". І знову — в який раз — розповідала, яка у Стебліна-Камінського жона гарна, і діти вже є — радість їхніх бабусь.