— Можна мені?
— Ти, Лісницький? Добре... І ще хочу сказати. Давайте бібліотеку організуємо, свою, пансіонну... Як це зробити? Ось так. Нехай кожний принесе з дому по одній-дві книжки, одне слово, скільки зможе, я, наприклад, теж принесу з десяток, а може, і більше, попросимо і панів учителів, так у нас збереться невелика бібліотека і буде що читати.
— От добре!
— От якби!
Почулись вигуки, обличчя оживились, зникла скованість.
— Що ж стосується латинської граматики, то у мене знайдеться два підручники, завтра я їх принесу і користуйтесь по черзі.
Можна б уже і закінчувати першу бесіду, але був перед конаний, що найважливішого не сказав, що й самі вихованці мають йому щось повідомити важливе.
— Ще одне слово, — після паузи сказав доглядач. — До кінця дня я буду з вами, подивлюсь, як живете, ну, і коли кому важко, щось не виходить, може, задача трапилась важкувата чи щось інше, приходьте, разом попробуємо зробити. Гаразд?
— Гаразд! — почулося з останнього ряду, обличчя хлопчаків засвітилися, навіть той, хто глибоко і часто зітхав, усміхнувся.
— Ну що ж, поки що все...
Виявилось, не все. Знову побачив підняту руку. Тонка і худа, вона майже по лікоть висунулась із сорочки і одиноко тягнулась над головами товаришів.
— Що у тебе?
Вихованець — той, що не піднімав голови і весь час зітхав — сапнув гострим носом:
— Я ось...
— Назови себе.
— Андреа Папаноліс.
— Слухаю тебе, Андреа.
Хлопчик мовчав, тихо посапував, чекав чогось, всі в залі теж мовчали, сусід Андреа непомітно штовхнув його під-бока, і той врешті підвів погляд на доглядача:
— А... бити, ну, лозою сікти не будете, коли... коли помилюсь з уроками?
В запитанні — трепетна надія і біль. Так могла запитувати людина, яка надто багато пережила в свої роки, яку не раз ображали, і, мабуть, незаслужено. Але ж хто його образив? За віщо? Згадав, що, проглядаючи списки вихованців, звернув увагу на неросійське прізвище. Огнєв пояснив: Андреа Папаноліс — один із синів грека-негоціанта, який живе у Кременчуці, скуповує хліб і потім перевозить по Дніпру на південь і далі, за рубіж. Хлопчик, мабуть, із сім'ї цього грека, на вигляд він досить жвавий, хоча і явно заляканий. Але ж що далі?
— Тобі хтось погрожує?
Андреа заговорив схвильовано і поспішаючи, ніби боявся, що його спинять, перервуть:
— Не тільки погрожують, пане доглядач, не тільки, вони і... б'ються. Це пан капрал, що був до вас, а помічники йому пособляли, особливо, коли п'яні бували. Це у них звалось уроком виховання наперед. "Щоб пам'ятав і шанувався", — говорив капрал. Я тільки один раз спитав: за що? А мене зразу поклали на лавку, ось цю, що під вікном, а потім і... штани стягли. Тепер сидіти не можу, пробачте, у них і лоза є в коморі — у тій, що як ввійти в підвал, так зразу ліворуч, її пан унтер заготовляє... А ще коли...
Андреа не договорив. Несподівано розчинились двері, обидві їх половини, і до залу з лайкою і криком ввалився Феодосій, причому не сам, — тяг за собою хлопця, який з усієї сили опирався, ковзав по підлозі чобітьми, і вони залишали темні вогкі сліди.
— Ось він, голубчик! — гукав унтер з таким виглядом, ніби тільки-но одержав перемогу у важкому бою над ворогом. — Знайшовся!
— Мокрицький? — прошелестіло з кінця в кінець зали і завмерло.
Між тим унтер, трясучи "голубчика" за плечі, ніби той заснув, а він хотів розбудити, збуджено говорив, стрілки його вусів рухались якось дивно — то вгору, то вниз, а очі сльозились, рідкі сльозини текли по щоках, повисали на вусах.
— Я на Рогізну ходив, щоб трохи лози врізати свіжої, бо у нас та, що в коморі, вся пересохла, — пояснював унтер доглядачеві. — Іду та ріжу помаленьку і складаю у снопки, коли — зирк — берегом, по воді, тьопає. Там я його, голуба, і стрів. — Унтер задоволене хекнув. — Тепер-то, братчику, я. тобі вріжу, щоб і десятому наказав, як бігати без спросу.
Втікач не реагував на погрозу, він бачив, що все одно не втече, з рук Копита не вирвешся, вчепився, як кліщ. Та й військовий стоїть якраз на дорозі. Безнадійно опустивши голову, Мокрицький важко зітхнув.
— Так що дозвольте, ваше благородіє, приступити? — Унтер, як належить, клацнув закаблуками. — Зразу і почнемо... Я лози принесу, а ти, братчику, стягай штани та вкладайся. Ось сюди, на лаву.
— Зачекай, Капітоничу, — стиха заговорив доглядач, натискуючи кулаками на стіл, щоб не тремтіли. — Дай людині віддихатись... Як твоє прізвище? Мокрицький, здається? А з якого класу?
Втікач мовчав: чого треба ще й військовому? Унтер штовхнув у плече:
— Відповідай, коли тебе питають пан доглядач... Прокинься, а то розбуджу...
Мокрицький підвів голову: доглядач? Новий? А він і не знав. Ну і що? Нехай собі, всі вони, доглядачі, скільки пам'ятав, однакові, їм би тільки шкуру спускати у нещасних. Як капрал колись. І цей, мабуть, такий. Хрін редьки не солодший.
— Відповідай же! — замахнувся Феодосій. Втративши всяку надію виправдатись, у повному відчаї, Мокрицький крізь сльози кинув в обличчя унтерові:
— Бийте! А я... а я все одно не буду... Не буду вчитися !
Зал онімів. Не дихав — здавалось.
— Замовчи! — замахнувся унтер. Мокрицький не ухилився — і ляпас прийшовся по щоці: вона зайнялась, мов жар, запашіла. І тут, як на. думку вихованців, сталось-несподіване. Новий доглядач, замість того щоб піддати Мокрицькому з другого боку і тут таки покласти на лаву, схопив Копита, тобто унтера, за руку:
— Стій!
— Що? — не зрозумів той.
— Стій, кажу, і запам'ятайте! Добре запам'ятайте: якщо коли-небудь ще ви хоч раз піднімете руку на вихованця, вважайте себе тої ж миті відставленим від служби. — Мова і погляд доглядача не давали приводу для двох думок. Унтер спантеличено дивився на Івана Петровича, не розуміючи, що він повинен запам'ятати, і головне, чим так невдоволений доглядач; здогад, що він, унтер Феодосій, чимось не вгодив капітанові, налякав старого, і він, поморгуючи сльозливими очима, за звичкою приклав руку до скроні:
— Винуватий, вашбродь! Мабуть, старію... Але я його, сукиного сина, коли накажете, відшмагаю по перве число. Він у мене побігає... Он і пан директор казали...
Унтер не договорив, його слова заглушив незвичний шум у залі, вихованці одверто сміялись над Копитом, Іван Петрович теж мимохіть усміхнувся і подумав, що не варто сердитись на людину, яка впевнена в своїй правоті і поки що нічого не зрозуміла. Майже спокійно Котляревський сказав: