Видно шляхи полтавськії

Сторінка 90 з 225

Левін Борис

— Не заперечую, мосьпане, — продовжував Огнєв, піднімаючись на ґанок по скрипучих сходинках, — не всі однакові, є і старанні, успіхів відмінних, працювати з такими — одна приємність. — Високо піднімаючи ноги, обуті у глибокі калоші, Огнєв вступив в темні сіни. — Є в нас і випадкові на стезі науки, і це наша біда. Турбота про них, щоправда, насамперед панів учителів, проте і доглядач не повинен лишатись осторонь, навіть більше того... — Не договорив, оступився і мало не впав.

Напівтемні сіни привели у довгий коридор, куди виходило кілька дверей — троє ліворуч, одні — в самому кінці. В кутках — ікони і лампади на тонкій мідній проволоці. Пахло воском і сирими дровами, які купками лежали там і тут біля печей.

— В домі п'ять спальних кімнат, по вісім-десять отроків у кожній, — говорив директор, — в кінці коридора — кухня і зала, а ось тут кімната доглядача. Нині його обов'язки, звичайно, тимчасово, виконує черговий унтер-офіцер Феодосій Капітонич.

Огнєв штовхнув низькі оббиті повстю двері, але вони не піддались, і він постукав ще раз.

— Відчини, Феодосію.

— А хто там?

— Відчини.

— Ось зараз.

По той бік дверей почулось рипіння мостин, кряхтіння, кроки, нарешті двері відчинились, і на порозі з'явився унтер-офіцер, якого Огнєв назвав Феодосієм Капітоничем. Був він заспаний, скуйовджений, у мундирі і високих чоботях; мундир, як видно, давно не прасований, чоботи не чищені, а голки вусів — особлива гордість подібних служивих — в гусячім пушку. Побачивши директора гімназії, та ще в товаристві .з незнайомим військовим у чині капітана, унтер зразу підібрався, віддав честь і, клацнувши закаблуками, щосили заволав:

— Струнко-о-оІ Слуха-а-й!.. — Викочуючи очі, завмер.

— Здурів, братець, — стенув плечима Огнєв. — Де знаходишся? Чи тобі тут казарма?

— Винуватий, вашбродь, привиділось, — закліпав вологими повіками Феодосій.

— Поменше вживай, тоді і не привидиться.

— Точно так, вашбродь!

— Та вже ж... Але скажи, що в тебе тут? Всі живі? Що роблять?

— В мої години, вашество, нічого не трапилось. Вихованці отобідали і займаються.

— Чим?

— Одні читають, інші пишуть, декотрі задачки вираховують, а ще деякі, мабуть, дурника валяють. Це точно. І ще... Один сьогодні оплошав трохи. Аполлон Кульчицький з другого класу. Кісткою свинячою за обідом мало не вдавився. Я за лікарем послав, а їх благородіє, будучи у веселому стані, ні їхати, ні ходити не спроможен, тоді я... помолившись перед образом спасителя... — Унтер торкнувся ненароком вусів, зняв з них гусяче пірце. — Тоді я власноручно торохнув оного бовдура, тобто отрока, разів два по шиї і по спині теж, і вона, вашбродь...

— Вискочила?

— Так точно, і нині лежить на предмет огляду. — Феодосій вказав на стіл, де поряд з солонкою і дерев'яною табакеркою лежала невелика жовта кісточка.

Огнєв бридливо одвернувся;

— Викинь!.. І взагалі, братець, щось у тебе тут дух важкуватий. Чому вікон не відчиниш?

— Вікно забите, але дозвольте, я миттю віддеру.

— Потім... А поки що збери в столовому залі всіх вихованців, маю честь представити нового доглядача. Випнувши груди, унтер повернувся до капітана:

— Дуже раді, ваше благородіє, тому що зачекались, спасу нема. Їм, отрокам, особливо гімназьорам, око потрібно, та і... рука тверда, а я, самі бачите, уже не теє... Вони ж, що телята годовалі, жирують... інколи, буває...

— Добре, Феодосій, добре, але... — нетерпляче покашляв Огнєв, — потім про це, а зараз іди, скликай.

— Слухаю.

Поки Огнєв і Котляревський залишались в кімнаті, унтер обійшов всі спальні і зібрав вихованців в їдальні, що правила і актовим залом. Чути було, як хряскають двері, а Феодосій погукує: "Ворушись! Пан директор пожалували. І доглядач з ним".

— Однак, — мовив Огнєв, прислухаючись до невгаваючого тупоту ніг, — сходяться, а траплялось, чекаєш годину, поки зберуться. А тепер, бач.

— Феодосій цей звідки? — спитав Котляревський.

— Місцевий. Він одинокий, яко перст. Учасник турецької війни, був поранений і в отставку вийшов. В пансіоні буде ще один помічник у вас — колишній семінарист, вигнаний з оної за надмірну пристрасть до оковитої.

— А тепер як?

— Не без гріха. Але хто без оного?.. Попереджував, веде себе поки що скромно. А по правді, я би вигнав обох, коли б було ким замінити. Але хто з хорошої служби піде? Плата низька, а колготні з дітьми — самі переконаєтесь... — Не договорив, ніби попереджував, а може, і залякати хотів, щоб, убоявшись, відмовився від призначення сам. В попередженні уловлювався і невисловлений докір: чого до князя звернувся, обійшов його, директора?

Котляревський зрозумів Огнєва, і це було неприємно: чим заслужив таке ставлення? В пансіоні він людина нова і, як новій людині, директор мусив би допомогти, а замість цього — докір... За віщо? Без його, Огнєва, допомоги одержав призначення? Але ж хто винен в цьому?

Ввійшов Феодосій, важко дихаючи, доповів: всі зібрані, відсутній лише Замчевський, відпросився вчора додому і не повернувся, і ще одного нема — Мокрицького Федора, пішов кудись без дозволу, може, навіть втік.

— Он як!.. Розберись, і коли що...

— Слухаюсь!

— Підемо, однак.

Те, що побачив Котляревський, обрадувало і стривожило водночас.

Услід за Огнєвим переступив поріг низької і довгої кімнати, названої тут залою, і разом побачив десятки очей, Сірі, чорні, голубі, зеленкуваті, карі — вони дивились допитливо, з підозрою, надією, слідкували, стежили, не упускали жодного, здавалось, руху.

Він знав напевне: тепер ніщо не сховається від цих очей, навіть ті, хто удавав байдужість, виказував нарочиту сонливість, і ті стежили впівока за ним, бачили ніяковість, вже, мабуть, помітили, як він зблід, на обличчі мигнув і погас острах, досі майже йому не знайомий.

Колись він був учителем і не зміг дати лад одному учневі, адже так і не діждався, не побачив у молодого Томари стремління знати трошки більше, ніж він знав до їх знайомства. Щоправда, інше було в маєтку Голубовича. Там хлопчаки подружилися з ним з першого дня і вчились добре. Там все було іншим.

Маєток Голубовича. Вечори над Супоєм. Про що згадалось? Як давно все те було, і все ж... ніби вчора тільки розмовляв з Марією, провів її додому востаннє, .а вона, прощаючись, сказала, що любить і чекатиме — його, єдиного... Більше вони не зустрічались. Шістнадцять років минуло, а він все, все пам'ятає...