"Будинок виховання дітей бідних дворян"? У Полтаві явище до цього часу невідоме або, вірніше сказати, зовсім нове.
— Мені розповідали, — продовжував князь, — будинок цей відкрити запропонував, коли губернія утверджувалась, відомий автор комедії "Ябеда" пан Капніст, він проживає у своєму родовому, в Миргородському повіті. Ваш, так би мовити, колега. Попередник мій, князь Куракін, схвалив його проект, і ми теж суперечити не станемо: нехай буде при відкритій гімназії і пансіон.
Розмірковувати — згоджуватись чи ні — не мало смислу, адже сам просився на службу по цьому відомству. Для чого ж відкладати? Не гаючись, і вирішувати слід. Про це і сказав, зразу і з готовністю:
— Я, ваше сіятельство, цієї хвилини до обов'язків доглядача приступити готовий. Мені нема про що розмишляти. Дякую!
— Ось як! Ну що ж, так тому й бути. — Князь дістав на столі невеликий срібний дзвінок і двічі подзвонив. Ввійшов ад'ютант.
Звольте, мосьпане, — звернувся до нього князь, — негайно вчинити лист на ім'я директора училищ. З цього дня ми призначаємо капітана у відставці Котляревського доглядачем пансіону з відповідним службовим забезпеченням. Лист вручите капітанові зразу після написання.
Вклонившись, ад'ютант вийшов. Правитель краю, взявши капітана під лікоть, підвів до вікна. Справу було зроблено і, отже, можна було трохи і помовчати або, якщо і поговорити, то про щось інше.
Навскоси через величезну площу котила важка карета, запряжена четвериком; два драгунських, офіцери прогулювались поблизу пам'ятника, біля якого на риштуваннях вештались майстри. З під'їзду будинку присутствених місць вибіг чиновник, побачивши карету і знаки на ній, зірвав капелюх і, поблискуючи лисиною, низько, мало не до землі, вклонився. Все йшло як і належить.
— Далеко живете, мосьпане? — після хвилини мовчання спитав князь.
— Біля самого спуску з Подольськоі гори, зразу за Успенським собором, ваше сіятельство.
— Гарне місце, вид з гори чудовий, особливо ранком. Там повинно і писатися добре та швидко.
— Швидко читається, а пишеться надто повільно, особливо з роками, та й перерва у мене була чимала, в армії часу не вистачало, а нині почуваю себе так, ніби вперше перо взяв до рук.
— Так здається, повірте, а почнете — і все піде у вас... Князь був чимось заклопотаний: говорив з ним, а думав про своє. Час було вже йти, та відкланятись без дозволу здавалося незручно.
Услід за каретою на Круглу площу вкотилась велика чумацька валка з сіллю. Довгі мажі поскрипували під самими вікнами палацу, непоспішливо, розмірене йшли чумаки, і це останнє вражало особливо. Не один день і ніч провели вони в дорозі, під степовим сонцем і дощем, на вітрах шкіра на обличчях задубла, темна засмага пашіла на них, а на свитках лежав товстий шар пилюки. Стомлені, а йшли так — твердо і розмашисте — ніби й не було у них позаду сотень верст важкого шляху, що слався з далекого Криму.
— Сіль привезли, — кивнув князь. — Нарешті... Чимало її нині потрібно і для солонини, і для риби в’яленої.."
Котляревський запитально поглянув на правителя:
— Ви мовили, солонини, ваше сіятельство? Чи не означає це?..
— Так, мосьпане, означає... Можливо, і ранувато про те думати, але, так чи інакше, згадаєте моє слово: не уникнути нам афронту з боговідступником Буонапарте. Він не спиниться, піде далі, переступить і рубежі. — Світлі прищулені очі Лобанова-Ростовського дивилися далеко, значно далі і площі, і Пробойної вулиці, що лягла до собору і сягала далі — в саме небо. — Однак я затримав вас, мосьпане?
— Ніскільки, ваше сіятельство, це я у вас забираю час.
— Пусте, був радий познайомитись.
— Дякую... Я негайно, коли дозволите, відправлюсь до пана директора училищ. Честь маю... — Котляревський непоспішливим кроком пересік кабінет, біля дверей ще раз повернувся, вклонився.
Майор Смирницький чекав Котляревського у приймальній.
— На випадок потреби, пане капітан, — сказав майор, вручаючи Івану Петровичу невеликий акуратно засургучований пакет, — звертайтесь коли завгодно — завжди до ваших послуг...
Ад'ютант був люб'язний, неможливо було не бачити його щирості, і Котляревський від душі подякував йому за участь у своїй справі і в свою чергу запросив до себе: він гостям радий, а особливо таким, як пан майор, — не часто зустрінеш у глухій провінції, подібній благословенній Полтаві, істинного знавця і шанувальника вітчизняної словесності.
Котляревський поспішав: хотілось ще сьогодні побувати у гімназії, і коли вдасться, то й приступити до своїх обов'язків...
Між тим Лобанов-Ростовський, лишившись в кабінеті один, стояв біля вікна, спостерігаючи, як навпростець через Круглу площу крокує інвалідна команда, а майстрові, зайняті ла пам'ятнику Слави, обертаються, щось говорять услід, і, мабуть, не дуже доброзичливе, їдкувате, бо старший команди раптом обернувся і показав їм кулака. Ось ще турбота — інваліди. А ким заміниш?
Князь вернувся до столу, ще раз прочитав напис на титулі книги: "Глибокошановному їх сіятельству... князю... щиро..." Перегорнув сторінку, ще одну, ще кілька, прочитав рядок, всю строфу, і так, стоячи, сторінку, потім ще одну... Боги. Боги? Але які? В кожному барському домі знайдеш подібних "небожителів". Треба віддати належне пану піїту, людина він далеко не проста. Ловко зумів обійти цензуру, обвести навколо пальця. Видумка, легенда? "Розумний читач все зрозуміє", бо мудрішого читача, ніж весь народ, що населяє край, нема. Це пан піїт знає. Одне заспокоює: народець оцей, слава Всевишньому, поки що темний, як осіння ніч, школи для нього будуть дуже не скоро, мине час, немало води втече у Ворсклі, поки будуть школи. А поки що — князь підвів голову від книги, тонкі губи його зламались в усмішці — потрібно наблизити пана піїта, нехай йде хоч би в доглядачі. Буде перед очима. Зело досвідчений, знаючий, рідко, за нинішнім часом, зустрінеш таку освіченість. Дурні, мабуть, там в Петербурзі, що не взяли на службу, не вміють людину бачити. А він його тут наблизить, довір'я викаже. Правду кажучи, обмаль, дуже обмаль знаючих людей у губернії, а який розумний господар впустить можливість і відмовиться від такої людини? Ні, він, князь, не марнотратець. Не можна нічим гребувати, навіть потенціальним супротивником.