Припала до пропахлої весняною свіжістю шинелі і завмерла. Не відпускала, ніби боялась, що він ось зразу, ще й не роздягнувшись, поїде, знову відлетить у далекий незнаний край.
Він гладив сиве волосся, пониклі худенькі плечі:
— От і добре!.. Добре, — повторював і повторював, відчуваючи, як щось душить його, не дає дихати.
А вона не могла відірватись від нього, не могла стишити дрожі, яка раз по раз струшувала нею, ніби їй було то холодно, то невимовне парко.
— Це мине... мине, — говорила стиха, дивлячись на сина крізь щасливі сльози.
Він був такий, як і колись, тієї далекої весни дев'яносто третього року, коли вперше проводжала в Коврай, до пана Томари, таким пам'ятала його і пізніше, в день повернення додому, таким пішов на військову службу, і ось тепер він такий же — стрункий, і високий, і худий, щоки рівні, аж плоскі, і хоч обвітрені, але ж надто засмаглі, аж ніби чорні, і шия, як у юнака — тонка і довга.
У неї зразу ж з'явились турботи, які вважала найголовнішими: треба так зробити, щоб він поправився, не був таким худим, інших турбот у неї вже не було і ближчим часом не передбачалось.
Допомогла роздягтись, віднесла шинель в передпокій і повісила, щоб потім почистити, затим тут .же повернулась, всадовила в любиме ним крісло, сказала, щоб там і сидів, поки вона приготує помитись, покличе служницю, що, мабуть, пішла спати, разом вони внесуть корито, він же нехай поки що посидить, відпочине, потім вони разом повечеряють, а щоб йому було чим зайнятись, принесла скриньку з люльками і тютюном, що зберігся.
Вона світилась, ніби її раптом осяяло сонце та ось так і застигло на обличчі. У дверях обернулась:
— Не віриться, що... повернувся. А він, огорнутий раптовою тишею, зігрітий домашнім затишком, спитав:
— Як ви тут, мамо?
Усміхнулась лагідно, похитала головою:
— А ти не знаєш?
— Ні...
— Змучилась... чекаючи, — зітхнула і більше ні слова, та й навіщо вони? Він усе зрозумів, уявив її одну в кімнаті у довгі зимові вечори зі своїм незмінним в'язанням біля згасаючого каміна, коли за стінами скаженіє хурделиця, скиглить у піддашку, торохтить у шибку, шпурляє грудками снігу, а коли вщухне, стане глухо нараз, неначе навкруг все вимерзло, вилюдніло. Гостро відчув, як завинив перед нею, як дорога вона йому, в цілім світі єдина. Поривчасто підхопився з крісел, взяв маленькі сухі руки у свої і, похапцем обціловуючи їх, зігріваючи теплим диханням, говорив і говорив:
— Не поїду вже! Ніколи... З вами буду. З вами!..
5
В губернському місті Полтаві того дня нічого особливого не трапилось. Місто творило своє узвичаєне життя.
В гостинному ряду, як і належить, о сьомій ранку загуркотіли засови і пудові замки — то прикажчики відчиняли лавки, рундуки і крамниці, солодко позіхали, аж ніби розривало їм роти від позіхання, хрестились на бані церков, в яких дзвонили до заутрені. На Кузнецькій греблися по калюжах дві гарби з сіном, і здавалось, вони не їдуть, а пливуть, а на самому вершечку, на сіні, чорніли смушкові шапки вожчиків, в повітрі свистіли батоги:
— А цоб — цабе!..
Воли ж нехотя помахували хвостами і йшли собі, як і раніше, спокійно, розмірене. Раптом вереснуло порося, випорснувши з двору навпроти, воно мало не потрапило під гарбу, та, обляпане багнюкою, вискочило і прожогом кинулось у розкриті ворота. І сміх, і гріх.
Високо піднімаючи ноги, щоб небавом не вскочити у калюжу, бігли чиновники у присутствен! місця, кутались у шинельки, метляючи полами по мостовій. Прошествувало троє ченців із Хрестовоздвиженського монастиря; здоровий, пикатий ішов попереду, а двоє тяглися позаду, несли щось важке, самі ж худі, аж сині, у благеньких рясах, як видно, послушники, ще молоді, лякливі, час від часу позирали на свого старшого, а той на них, здавалось, не глядів, та вони знали: він все бачить і чує, а тому йшли, ні на що не звертаючи уваги. Місячи на мостовій грязюку, прошвендяла, ламаючи ряди, інвалідна команда.
Губернське місто, як і кожне місто, жило своїм приватним життям, його ніскільки не обходило, що десь безкінечними шляхами найбільшої у світі імперії летять, поспішають кур'єри у особливо важливих справах, не жаліючи ні коней, заганяючи їх на смерть, ні самих себе. У вищих сферах вирішувались долі держав, а в північній столиці вже збирався в далеку дорогу, у саме серце Порти, полководець і дипломат Михайло Кутузов, лише через нього мали надію умовити султана на мирні контракти, і те потрібно було робити якнайскорше, бо на заході збиралося знову на негоду: гроза Європи — імператор французів — готував армії, квапився до нової сутички з білим царем.
А тим часом в маєтках генерал-губернаторства, як і по всій Російській імперії, жиріли з чужого поту панове поміщики та підпанки, бісилися з безділля, а їхні підлеглі, як під'яремні воли, падали з ніг від непосильної праці, вмирали під канчуками на конюшнях, гибіли в закіптюжених хатах-могилах...
Про ці та інші події у губернському місті знали далеко не всі. Купці й прикажчики, чиновники, духовні особи, військові, вчителі гімназії і повітового училища, робочий люд цехів навряд щоб навіть здогадувались. Всяк жив своєю хатою, своїм двором. У всякому разі, так могло здатись. Тому-то, можливо, мало кого обходило, що врешті після багатьох літ розлуки повернувся під батьківську стріху єдиний син колишнього канцеляриста магістрату — здається, навіть із дворян, що мав за собою — горе та й годі! — лише свбю хату та п'ять душ дворових, — відставний капітан, та ще, як кажуть, піїт, автор виданої десь книжки Іван Котляревський. Приїхав то й приїхав, нехай собі. Де не їздив, а все ж повернувся, а краще, мабуть, сидів би дома та не рипався. Хіба що старі друзі та приятелі зраділи, прочувши про його повернення.
Ранком Парасковія Леонтіївна внесла синові сніданок, сама сіла насупроти за столом. Було їй приємно дивитись, як він прилаштовує серветку, тонко ріже хліб і їсть, присуч вала глечик топленого, з золотистою шкуринкою, молока, солоницю, миску з товчениками, які син полюбляв ще змалку, чай, заварений на глоді, приємний на смак, а головне — такий чай заспокоює, знімає, якщо, не дай господь, з'явились, болі у грудях, як-не-як, це корисно, особливо зараз — після такої тривалої поїздки, нехай п'є і їсть на здоров'я.