Господар, обкладений за звичкою подушками і книгами, иапівлежав на низькому широкому дивані. Усмішкою зустрів гостя, простяг руки:
— Йди-но ближче, батечку, а то світло в очі — і не бачу лиця твого. Але ж блідий чому? Чи не занедужав?
Крилов потискував великими м'якуватими долонями тонку руку гостеві і повторював:
— Нездужаєш? Признавайся.
— Помилуйте, Іване Андрійовичу, я здоровий... А ось ви як?..
— Пісенька моя, голубе, скінчена. Задишка клята мучить, а так би ще й нічого... Мине, думаю, якщо... гірше не стане.
— Не стане, не повинно ж... Вам би поблизу моря пожити, в краї теплі десь під осінь перебратись... І, повірте, знаю, все б у вас минулось.
Крилов у відповідь лише усміхнувся дружньо і печально водночас, в його усмішці були і знання життя, і сердечність, і особлива, криловська, лукавинка.
Вони були майже однолітки — кожному перейшло за сорок, і тому, забуваючись іноді, звертались один до одного по-простому — на "ти", та, похопившись, замовкали; Іван Петрович навіть просив вибачення, що викликало саркастичну усмішку Крилова:
— У кого ти, батечку, подібних церемоній набачився? Чи не у китайців? То начебто у них не бував. А може, у турків запозичив?
Поглянувши один на одного, вони раптом починали весело, від душі сміятись, причому Котляревський сміявся так заразливе, що, дивлячись на нього, не міг утриматись і Крилов і, сміючись, поохкував, стогнав, витираючи високе чоло великою кремовою хусткою:
— Заморив...
З кожною новою зустріччю вони ставали дружніші, один в одному бачив саме ту людину, котрій можна довірити найпотаємніше, розповісти, над чим працюєш, що хвилює, викликає сумнів, такий не зрадить, зрозуміє з напівслова, дасть пораду від душі, щиросердно, а на випадок потреби підтримає, подасть руку товариської допомоги; а коли-не-коли вечірком, після дня нелегкої праці, з таким приємно і посидіти, про те, про се погомоніти, почаювати.
З сивими скронями і глибокими темними западинами під очима Іван Андрійович виглядав старше своїх літ, до того ж і важко дихав: давалась взнаки тучність, а можливо, і вогкувата погода. Зрадівши, проте, гостю, на часину забув про нездоров'я, всадовив його побіля себе в крісла, заметушився, подзвонив слузі і наказав негайно приготувати свіжої кави: "Вгощу тебе, батечку, питвом заморським, сиріч, кофеєм..." І, поки слуга вештався, розпитував, як живеться Івану Петровичу в столиці, чи добре беруть "Енеїду" у книгарнях, він особисто прочитав її двічі і збирається читати ще раз. Чому? "Шукаю, мосьпане, огріхи, а замість оних, з кожним разом відкриваю в ній незмінне щось нове. А що сіє значить?"
Задоволене мружачись, Крилов довго дивився на гостя, чекав відповіді, а той не квапився, ніяково мовчав.
— Не відаєш? — Шумно видихнув Крилов, сів ближче. — Якщо я бажаю перечитати книжку і кожного разу знаходжу в ній дещо нове, то, без сумніву, оная книга в деякому розумінні явище, сиріч, хай буде вам, мосьпане, відомо, предмет справжнього мистецтва, а не якесь там цвенькання. Так-с... І не кивайте, голубе, ніби нічого не розумієте... Краще ось пийте, поки гаряче.
Крилов підхопив обома руками чашку, подану слугою, і швидко став пити, злегка посапуючи. Котляревський пив маленькими ковтками, смакуючи духовитий напій.
— Помилуй боже, сперечатися не маю наміру, і все-таки перебільшуєте.
— Ніскільки, — пихтів Крилов. — Де в чому я все ж таки трохи кумекаю.
— Я не проти... Але ж... От напій — чудо. Дякую! Однак повернемось до справи... Мені ще багато працювати, а ваше слово не кличе до цього, буцім я все зробив.
— О, я цього не говорив, голубе, ні-ні. Наш брат поет мусить до останку працювати, така наша планида. І вважаю, що так і повинен робити кожний, хто поважає читача і, звичайно, працю свою.
— Ось саме про це я й хотів сказати, коли дивлюсь ваші байки... Це ж перлини!
— Негарно. Мова ж не про мене. І хто б міг подумати; Котляревський — і такий хитрун!..
Велика скромність, якою відзначався Іван Андрійович, не заважала, однак, йому прислухатис до похвали, причому дуже приємної його серцю, бо виказувалась дорогою людиною, якою вважав гостя.
Випивши ще по чашці кави, і гість, і господар помітно підбадьорились, хоч і без того були вахопдені ресідою, переказували один одному останні новини, які в ті дні займали завсідників столичних салонів І, насамперед, служителів муз.
Цими днями Котляревському вдалося побувати в Маріїнському театрі на балеті з великим Дідло. Залишаючись під яскравим враженням від побаченого, розповідав, як публіка захоплено зустрічала знаменитого артиста.
— Але, скажу вам, і є-за що: танок Дідло — справжнє мистецтво! Легкість, малюнок дивовижні.
Потім розмова перейшла на суто літературні новини. Не вірші Батюшкова, не п'єси Шаховського займали в ті дні літературні кола — багатьох вражала розпочата кілька років тому робота Гнєдича.
Микола Іванович Гнєдич — ще молодий (у дев'ятому році йому виповнилось лише двадцять п'ять), — приїхавши з Москви, де навчався в пансіоні при університеті, уже шість років жив у Санкт-Петербурзі і тут скоро став відомим як автор повісті "Моріц, або Жертва помсти" і роману "Дон Коррадо де Герера"; про ці речі говорили переважно знавці літератури, нічого особливого в їх появі не знаходячи. Та незабаром колишній вихованець Полтавської духовної семінарії, а потім Московського пансіону приступив і ось уже третій рік успішно просувається в роботі над російським перекладом знаменитої гомерової "Іліади". Такий труд міг бути під силу теж поету, причому високообдарованому і до того ж такому, який би знав мову старогрецьку, як і свою, рідну. Гнєдич знав і грецьку, і російську, і виявився до того ж чудовим поетом.
— Земляк мій, — не без таємної гордості за свого молодого друга Миколеньку Гнєдича мовив Котляревський. — Більше того, в одній семінарії навчались, правда, в різні часи.
— Ах так, він теж полтавець?! Подумати тільки, невже у вас саме повітря народжує таланти?!
— Земля, Іване Андрійовичу, багата, і, звичайно, люди не без іскри божої...
— Земля російська одвіку була багата талантами, тільки ж їм крила підрізували, простору не давали, причому, хто? Свої, вітчизняні, піклувальники. — Крилов зітхнув і надовго замовк.