— Ви мене не зрозуміли, ваше превосходительство. Звичайно, я повинен доповісти. Але ж ви не знаєте, що саме я збираюсь повідомити командуючому. На мій погляд, це просто невдача. На війні і не таке буває. Хоч і гірко...
— Жалієте? Чого вже там! Не додивився старий — і край...
— Може, вам потрібна допомога? Дюк Рішельє — ви чули? — здобув Акерман, і його військо нині зможе перейти у ваше розпорядження під Ізмаїл.
— Я цього не просив і, сподіваюсь, не попрошу... Та ви ще й не командуючий. Генерал Міхельсон може інакше розпорядитись. Ось поки що все. Вас зараз проведуть. Гей, хто там є? Поручика прошу.
Нікітенко ввійшов зразу, вже заспокоївшись, готовий виконувати перший-ліпший наказ.
— Проведіть, голубчику, капітана, виділіть йому охорону. Краще — ваших драгунів.
— Не клопочіться, ваше превосходительство, зі мною є люди.
Мейєндорф сказав Нікітенкові:
— Проведіть капітана до виїзду з міста. І — Повертайтесь. Поїдете в степ, до татар.
— Я готовий! — стрепенувся Нікітенко. — Скільки людей дозволите взяти з собою, ваше превосходительство? Думаю, півсотні вистачить.
— З вами поїдуть ваш ординарець і товмач. Повезете листа, а на словах скажете, щоб негайно звільнили наших людей. Інакше... Умовте їх. Коней візьміть з собою кращих — на всякий випадок. Ідіть. Я листа підготую...
— Ваше превосходительство, дозвольте сказати. Я не здатний до такої місії... Краще б мені півсотні драгунів — і я знайшов би з татарами спільну мову. Мені б цього Махмуда схопити. Адже я його відпустив одного разу.
— Що ви сказали? — Мейєндорф глянув на спотворене лице поручика. — Що з вами?
— Приїжджав сюди. В Бендери. Казав, що на базар.
— Ви не помиляєтесь?
— Ні. Я сам його допитував і... відпустив.
— Відпустили? Ну, що ж... Та про це потім. А зараз ідіть. Ви не поїдете. Пошлемо когось іншого... Прощайте, капітане! — кивнув Осмолову.
Капітан, а слідом за ним і поручик, вийшли у двір, де їх чекали вже засідлані коні.
Виїхали на тиху вулицю, злегка припорошену першим м'яким сніжком.
— Як же це сталося, поручику? — спитав капітан, граючись маленьким з гарним руків'ям,нагаєм.
— Що маєте на увазі?
— Як це вам спало на думку пустити вивідувана? Капітан сидів у сідлі легко, вільно, ніби в гойдалці, усміхався своїм думкам, граціозний, свіжий, добродушний.
— Хто вам сказав, що це був вивідувач?
— Ви самі тільки що...
— Я казав це, розуміючи, що роблю припущення, а не стверджую. Зі мною був і штабс-капітан Котляревський, ад'ютант командуючого, він краще за мене розібрався...
— І сам попав до нього? Предивна історія, — відверто глузував Осмолов.
Глуха образа туманила розум. З молодих років він, Нікітенко, в армії, випив повну чашу принижень, перше ніж заслужив офіцерські погони. А цей молодик, тільки народившись, одержав чин офіцера, і капітанські погони здаються йому вже старими. А йому поручикові, синові бідних батьків, очевидно, ніколи не бачити погонів капітана. Зрештою, біс із ними, з погонами. Не в цьому щастя. Головне — бути людиною! Добре б утерти носа цьому вискочці. Та як слід. І поручик спокійно, майже байдуже, спитав:
— Давно в армії служите? Мабуть, без року тиждень? Осмолов з цікавістю подивився на вилицювате обвітрене обличчя Нікітенка:
— Ви вгадали. І все ж, якби довелось, я б подумав, перш ніж пускати сина Агаси-хана. А ось ви, хоч і довго в армії, а проґавили... і
— Коли б я зустрівся з вами деінде... Коли б не доручення провести вас... — Обличчя Нікітенка пересмикнула нервова гримаса, голос задзвенів: — Я б знав, як відповісти вам.
— До ваших послуг, поручику, — озвався Осмолов, однак звична усмішка зникла, він якось зразу випростався. — На години дві-три я можу затриматись. Отже, коли й де?
Але Нікітенко мовчав, з ним діялося щось дивне, здається, він і не чув відповіді Осмолова; побачивши групу вершників, які допіру проїхали вхідні ворота, різко натягнув поводи. Татари?! Звідки? І хто там попереду? Знайоме обличчя. І малахай. Так, соболиний малахай!
— Чорти б вас забрали, пане капітане, і ваші жарти! Це ж знаєте хто? — І канчуком оперіщив дончака. Кінь став дибки, дико блиснув чорним смарагдовим оком, скочив убік, поручик круто повернув його і навпростець через майдан помчав до воріт. Осмолов здивовано дивився вслід: що з ним? Дивна, однак, людина! А поручик уже спинився біля воріт, став перед татарами:
— Ласкаво просимо! Салам алейкум!
— Алейкум салам! — чемно відповів Махмуд-бей. — Я пізнав тебе, пане офіцер.
— Ще б пак не впізнати! Знову на базар приїхав? Що маєш продати?
— Ні, базар мене сьогодні не цікавить.
— То, може, ти скажеш, що тебе зацікавило в Бендерах?
Махмуд мовчав. Тоді Нікітенко, мружачись, як від сліпучого сонця, заговорив хрипко, зриваючись на крик:
— Тепер ти даси мені відповідь за все! Насамперед скажеш, де подівся штабс-капітан! Пам'ятаєш штабс-капітана? Він повірив тобі і відпустив. А ти його... Ти і твій брат... Схопили?
— Що сталось, пане офіцер?
— Він ще питає! — все ще мружачись, вигукнув Нікітенко. — Але годі!.. Досить! Ятаган — сюди! Та швидше, Махмуд-бей! Розмови скінчились.
У цей час під'їхав у супроводі чотирьох драгунів Осмолов, підійшли солдати, які охороняли міський в'їзд, і офіцер — молоденький підпоручик з ледь помітними вусиками.
Слухаючи розмову Нікітенка й Махмуд-бея, підпоручик здивувався:
— Чому ви їх затримуєте, пане поручику? Адже я...
— Ах, це ви? Дуже приємно. Проте я хотів би спитати саме вас, підпоручику, хто дозволив вам, не роззброївши, впускати в місто підозрілих? Як черговий по гарнізону, я хотів би одержати на це відповідь негайно!
— Але ж у них лист...
— Який лист? Ви що, підпоручику, забули, що ми нині робимо й де ми перебуваємо?
— Але ж це лист від ад'ютанта командуючого. Ви розумієте, пане поручику?
— Тобто від штабс-капітана Котляревського? — спитав Осмолов, усе більше дивуючись. Нікітенко ж, почувши відповідь, на якусь мить остовпів, потім попросив негайно показати йому листа.
— Де він? У кого?
— Ось він, — сказав Махмуд-бей, дістаючи із похідної сумки шкіряний кисет. — Він тут. — І подав кисет поручикові.
Поручик вихопив його з рук Махмуд-бея і витяг цупкий аркушик паперу. На ньому було всього кілька слів.