— Так що не можу, пане штабс-капітан. Дозвольте стати попереду вас, щоб першому зустріти супостата.
— Не дозволяю! Від'їжджай на п'ять кроків і цілься. У переднього, та не схиб.
Серед усіх ординарців, які були при штабних офіцерах, Пантелій Ганжа відзначався винятковою влучністю в стрільбі, це навіть ставили за приклад іншим ординарцям, та й не тільки ординарцям; крім того, в Пантюхи, наймолодшого в загоні, і око, певно, гостріше.
— Вогонь! — скомандував Катаржі й вистрелив. П'ять пострілів прогриміли майже одночасно. Четверо яничар, скошені кулями, покотились долі, лише один постріл, мабуть, не досяг цілі, та тут усі побачили, як турок, що їхав крайнім, звалюється на один бік, учепившись руками за гриву коня, а далі повернув його ліворуч, у відкритий. степ, і кінь понісся по жовтих, з посрібленими вершечками травах усе далі й далі, аж поки не сховався у ранковому тумані.
Такого дружного і стійкого відпору турки, мабуть, не сподівались; з десяти вершників лишилось п'ятеро. Це зразу прохолодило їх, вони повернули назад, розсипались і... знову пішли в атаку.
— Шаблі! — крикнув Катаржі і, вихопивши з піхов довгий тонкий клинок, вирвався наперед, готовий перший зустріти ворога. З ним поруч став і штабс-капітан, з Другого боку — ординарці й Стефан. "Де ж татари?" — подумав Котляревський, з завмираючим серцем стискаючи ефес шаблі.
— Алла! — прогриміло раптом за плечима, і в ту ж мить з двох боків налетіли татари, зім'яли турків, які не сподівались такого навального удару, татари збили їх з коней, трьох проткнули ятаганами. Двоє, своєчасно кинувши зброю і піднісши руки, вціліли.
Все це сталося блискавично. Котляревський, а потім і Катаржі стримано подякували татарам за вчасну підтримку. А ті, зв'язавши полонених, посадили їх на коней знову, а для вбитих тут же, вийнявши ятагани, взялися копати могили.
Поки татари займалися похороном, Котляревський за допомогою Стефана допитав турків — кожного по черзі. Вони клялись, що в степу нікого більше немає, всі турецькі роз'їзди — а їх було вчора три чи чотири — мабуть, повернулись до Ізмаїла, можливо, лише один затримався в Каушанах, але й це не певно. Молодший з турків — безбородий, з довгастим носом — розмазував по обличчю сльози й казав, що він би не поїхав, коли б його не змусили, але він не послав жодної стріли в росіян, зате старіший — дебелий, з маленькими злими очима — мовчав і був ладен, коли б його розв'язали, кинутися з кулаками на молодшого.
Котляревський суворо попередив полонених: якщо їх показання не підтвердяться, з ними доведеться вчинити за прийнятими на війні законами, а якщо вони сказали правду, то після війни їм дозволять повернутись на батьківщину.
Ледь опам'ятавшись і переконавшись, що їм більше нічого не загрожує, турки останніми словами стали лаяти ординців: вони, мовляв, надіялись на допомогу одновірців, а ці "собаки погані перекинулись на бік гяурів". Вони оскаженіло плювались, вивергаючи несвітенну хулу на "зрадників", але після першого доброго стусана заспокоїлись і ніби вклякли в сідлах, надійно прив'язані до них.
Перед тим як рушити далі, Котляревський ще раз спитав, чи правду сказали полонені. Ті поклялися бородою Магомета і святим кораном, що сказане — чистісінька правда, інакше — хай упаде на їхні голови гнів аллаха...
Загін рушив далі, і незабаром у досвітнім тумані зринули і попливли дерева, за ними — присадкуваті будівлі, а потім випливло з туману і все село — перше в повіті Оран-оглу.
Загін — росіяни й татари, що їх супроводжували, — наближався до села повільно. Непокоїло безлюддя, мертвотна тиша — здавалось, усе живе давно покинуло вальковані мазанки. Насправді ж і тиша, і гадане безлюддя були про людське око; від когось попереджені, усі, хто міг носити зброю, посідлали коні і нині чекали непроханих гостей. Розташувавшись у засідках, вони зразу ж, як тільки загін наблизився до царини, перегородили йому дорогу. Довелося спинитись.
— Хто ви? — спитав молодий ординець. — Куди прямуєте?
У загоні перезирнулись: і спереду, і позаду стояли озброєні вершники. Ординців було багато, може, понад сотню, за першою шерегою стояло ще кілька, і далі, в провулку, на городах теж бовваніли кінські гриви, а над ними — руді лисячі хвости.
Тим часом татарин, що стояв на узвишші, помітивши серед приїжджих і земляків своїх, здавалось, трохи заспокоївся, але відповіді вимагав негайно: хто їде, куди, в якій справі?
Торкнувши острогами коня, Катаржі під'їхав трохи ближче наперед і, спинившись за п'ять чи шість сажнів від молодого ординця, відповів:
— Їдемо, ефенді, до Іслам-бея— сина Агаси-хана. Здається, він живе в цьому селі?
— Так. Але його немає вдома.
— А хто ж за нього лишився?
— Старшина.
— Ну що ж... Нехай і старшина. Проведіть до нього. — втрутився штабс-капітан. — Поспіши, кунак, просимо.
— Ще рано, встигнете, — недобре посміхаючись, відповів ординець; ніхто більше з вершників у розмову не втручався, похмуро поглядали на несподіваних гостей, слухали і мов не чули їхніх відповідей.
— Коли б не було пізно, — під'їхав ближче татарський провідник. — Не бачиш, хто їде?
— Я поки що бачу, що ви везете славних воїнів ісламу, до того ж, як баранів, зв'язаних.
— Не твого розуму діло. Молодий, щоб повчати старших.
— А ти занадто старий і не знаєш, кого ведеш у село.
— Мене послав Махмуд-бей. І коли ти ще поговориш, син ослиці...
— Добре, ефенді, їдьте, — зразу пом'якшав ординець, мабуть, пізнавши в старому одного з нукерів Махмуд-бея.
В'їхали в село. Коні йшли впритул, один за одним, і не тільки дорогою, а й узбіччям. Тим часом турки, зрозумівши, що вони попали в оточення людей, що їм співчувають, почали рватися з мотузів, кликати на допомогу: їх, мовляв, схопили гяури з допомогою "собак-зрадників", і вони, "слуги великого падишаха", вскочили до росіян у пастку; кожний, хто їх звільнить, одержить подяку ізмаїльського паші й велику нагороду.
Одчайдушний лемент розірвав досвітню тишу, розпанахав її на дрібні скалочки. Ніщо не могло заспокоїти турків: ні умовляння, ні погрози, ні нагаї. Особливо казився старший, він пустив піну, звивався, як вуж, волав, як навіжений, погрожував всіма карами тим, хто насмілиться не визволити його з рук гяурів. Тоді татари, які вартували полонених, на знак старшого, в одну мить розправились з яничарами. Ніхто не встиг і оком моргнути, не встиг попередити біди. На кінські крупи звалились обезглавлені.