Кілька хвилин господар і гість, смакуючи приємним димком, курили. Нарешті Голубович, скоса поглядаючи на бліде обличчя вчителя, спитав:
— Так що ж, мосьпане, якщо дозволите-спитати, сталося? Чому пішли від пана Томари?
— Сталось жахливе, — Котляревський закрив очі. — Не можу зрозуміти, в ім'я чого вчинено дике злочинство.
— Що ж саме?
— Це був мій учень. Сирота. Простого звання хлопчик. У чомусь він завинив. І його покарали. Та як? Позбавили живота, — мов стогін, вирвалось із грудей. — Хіба ж міг я після такого злодіяння залишатися там? Немислимо і протиприродне там жити.
— Гріхи... гріхи... — зітхнув Голубович, але нічого до сказаного не додав. Сухий, високий, з сивими козацькими вусами, він чимось нагадував Харитона Грушу із Коврая, але той темніший обличчям, волосся в Харитона майже біле, погляд твердіший, рука, мабуть, міцніша.
Закінчивши курити, Котляревський обережно вичистив над попільницею люльку і, підвівшись, сказав:
— Дякую вам, люб'язний Семене Гервасійовичу, за ваш хліб і сіль! Ви дуже уважні. Будете в Полтаві — завітайте до мене, радий і вас зустріти з хлібом і сіллю. Ще раз дякую. Хоч як приємно з вами, але мені, мабуть, уже час. Завтра рано вставати... Так, ще одне прохання: чи не могли б ви, Семене Гервасійовичу, допомогти? До Золотоноші нічим добратися. Підвезіть, прошу вас, а із Золотоноші, надіюсь, буде попутний візок або інша оказія.
Голубович довго і акуратно чистив свою люльку і, вичистивши, спитав:
— А там же, в Полтаві, мосьпане, куди? На службу знову?
— Буду шукати місця... вчителя. У канцелярію, мабуть, уже не піду.
— Так. — Голубович не поспішав. — А якщо я скажу вам, що місце ви уже знайшли?
— Не розумію вас.
— Що ж тут не розуміти? Залишайтесь у нас, якщо ви, звичайно, бажаєте... Моїм розбійникам учитель потрібний. Слідкувати за ними немає кому, дружина моя уже три роки — царство їй небесне — померла. — Голубович перехрестився й зітхнув. — Нам ви підходите. Багато я чув про вашу вченість.
Іван не вірив своїм вухам: невже правда, що він зможе залишатися в цьому омріяному, затишному будиночку біля річки Супій? Бути біля Маші, говорити з нею щодня, слухати її голос, бачити її.
— Не згодні, мосьпане? — стурбовано спитав Голубович. — За плату домовимося.
— Дякую тя, боже! — прошепотів Іван.
— Що? — здивовано перепитав господар, не зрозумівши відповіді.
Іван опам'ятався і як можва спокійніше відповів:
— Я згоджуюся, Семене Гервасійовичу... на всі ваші умови. Надіюсь, ви не пожалієте за свій вибір.
— Поживемо, мосьпане, побачимо... Так і діди мої казали.
У коридорі почулись голоси, хтось поспішав, хотів увійти, але його не впускали, уіуовляли пождати. Семен Гервасійович прислухався:
— А хто там у бісового батька? Нехай заходить! У вітальню увійшов дворовий чоловік у свитці, шапку тримав під пахвою. На порогі вклонився мало не до підлоги і випрямився. Іван упізнаї у ньому того самого старого, що колись танцював на узліссі біля Супою.
— А що там, Гераську? — спитав Голубович, дивлячись на старого.
— Дозвольте слово мовити, ваша милість.
— Кажи.
— Прибігав чоловік із Коврая. На коні, бач, охляп.
— А чого йому?
— Розповідав нам таке, що й сказати не знаю як.
— Кажи, що сталося?
— Каже, горить пан Томара. І будинок, і повітки, і стодоли. Воно хоч і панське, а добра шкода.
— Ти язик прикуси, Гераську.
— А що я таке сказав, ваша милість? Горить, кажу, і. все, а як там горить — того вже не докажу.
— Так чого ж ти стоїш?
— А що я маю робити? У нас же, слава богу, не горить.
— Що ви скажете, пане Іване? І сміх, і гріх... Бери дві бочки та їдь швидше, бо, мабуть, чоловік той недаремно прибігав.
— Еге, я й забув: просив, щоб допомогли гасити.
— От бач. Іди ж скоріше, та гляди візьми ті дві бочки, що пофарбовані, а то вхопиш які-небудь розсохлі.
— Оце так зразу і їхати Я ж іще, пане, і не вечеряв. Може б, уже опісля.
— Потім повечеряєш. Та йди вже. А мені звели бричку подати.
— Куди вам? Пізнувато, ваша милість, нехай ми самі як-небудь доберемось.
— Помовч, Гераську! Та ворушись! А ти, пане Іване, зоставайся, відпочинь абощо, а я, мабуть, поїду. Що не кажи — а сусід у такій біді, не доведи господи... І як же воно загорілось?..
Тільки-но Голубович поїхав, як до вітальні, де ще лишався Іван, вбігла Марія. Тиха радість світилася в очах, бриніла в голосі.
— Так збирати вас завтра в дорогу, пане вчителю? — лукаво посміхнулась.
— Машенько, ви розумниця і... вродлива.
— Ви нестерпні, пане учителю.
— То правда, але... але я невимовне щасливий, бо житиму тут, у цьому домі, де і ви живете. Мені ж нічогісінько більше не треба.
— Ми в домі не одні, тож прошу вас трошки тихіше, а краще розкажіть, чому так раптово залишили Коврай? Невже ж вам нікого там не жаль, ну, тих, що лишились?
— Про що ви, Машенько? Краще не питайте. Боляче і дико. — Він коротко розповів, що сталося нині у домі пана Томари і чому, власне, він не міг там більше лишатись. Маша мовчала, стиснувши перед собою руки. Потім повернулась до вікна:
— Дивіться, як страшно горить!
Самої пожежі не було видно, але там, за Супоєм, майже половина нічного неба освітлювалась довгими язиками полум'я. У цю яскраво освітлену смугу ввірвались раптом пурпурно-червоні хмари з опаловими краями, вони клубочились, рвалися на шматки і пливли в чорну безвість ночі.
— Це помста божа! — сказала Маша. Іван нічого не міг відповісти — так був схвильований. Вдячність до цієї дівчини, яку він шукав цілу вічність і нарешті знайшов, переповнювала його: Маша поділяла його почуття і думки. Хіба це не щастя? У пориві безмежної любові і поваги, цілуючи їй руки, повторював одне й те ж:
— Машо!.. Maшo!
— Що з вами, Іване Петровичу?
Вона не відсторонилась, але й не дозволила поглядом, самим тоном запитання наблизитись до себе.
— Машенько! Я кажу богу й тобі: "Спасибі! Спасибі, що ви єсть! Що ви живете..." Я знаю тепер, що мені належить зробити. І все, все зроблю — все, що зможу. Ви побачите... Нікому в усьому світі не казав, а вам скажу, як сказав би матері й учителеві. Це він увів мене в божественний храм поезії. Іоанн Станіславський — ім'я його. Як він далеко бачив! Усім серцем людей любив і землю свою. Він дивився очима свого вчителя — великого Сковороди. Чули це ім'я?