Майор не встиг відповісти, як підійшов Матвій, відтіснив брата:
— Дозволь і нам з господарем наблизитись до іменинника. — І, ставши перед зніяковілим Котляревським, широко розвів руками. — Не сподівався від вас, що зумієте розворушити декого й у столиці. Прийміть і мої поздоровлення! Я ж давній ваш шанувальник і на цьому стою.
Новиков мовчки обійняв друга.
— Звичайно! — озвався Сергій. — Таке повідомлення треба окропити, і негайно. Поручику, сідайте зі мною поруч, ми вас сьогодні не пустимо так просто. Ви нам повинні розповісти все, що знаєте, чим живе наша столиця.
— Що саме вас цікавить, пане підполковнику?.. Та мені ж їхати треба.
— Опанасівка підожде трохи, — підтримав брата і Матвій.
— Але ж... — .заїкнувся Туманський. — Але що вас цікавить?
— А все, поручику. Усе, що знаєте... Насамперед, певна річ, про вечір у старому домі Державіна. Як поживає Дар'я Олексіївна?
— Так ви знаєте, де був вечір?
— А чому б і ні, — хитрувато мружився Сергій. — Добра слава має крила. Отже, розкажіть, хто був на вечорі, що говорили, ну, хоч би про нашого іменинника?
— Ось цього, безперечно, згадувати не варто, — зауважив Котляревський. — Найцікавіше, панове, я вважаю, почути, що нині нового в літературі. Що написали пани Рилєєв, Крилов, молодий Пушкін?.. Ви з ними, можливо, знайомі?
— Знайомий, Іване Петровичу... І навіть більше — Рилєєв і Пушкін друзі мої, — охоче відповів Туманський. — Але ж... не знаю, з чого починати. — Йому хотілося виконати прохання братів Муравйових-Апостолів і не хотілось робити неприємності Котляревському, хоч, власне кажучи, в розповіді не було б нічого неприємного. І все ж таки... — З чого ж почнемо?
— Давайте з цього. — Новиков налив у келих Туманському трохи вина. — Прошу, панове, підняти свої чарки за нашого дорогого Івана Петровича! За нового почесного члена Вільного товариства! За здійснення ваших надій і задумів, Іване Петровичу!
— Щоб добре жилося вам, — усміхнувся Матвій, підносячи й свій келих. — Разом з нами!
— Спасибі! — стримано відповів Іван Петрович.
Задзвеніли чарки, наповнені червоним угорським вином, заіскрилися під світлом свічок. Випивши, Іван Петрович звернувся до Туманського:
— Прошу вас, поручику, передайте, коли повернетесь до Санкт-Петербурга, мою щиру подяку панам Глінці, Гнєдичу, Нікітіну й усім іншим, хто взяв у цьому ділі участь. Я повинен сказати: не про мене така честь — мої далекі друзі вшанували великою увагою мову мого народу, якою написана моя "Енеїда". Це — головне, і за це я низько дхиляю сиву свою голову перед ними. Посилаю в дарунок Товариству сорок примірників "Енеїди". Але чого вартий цей скромний дарунок, як порівняти з їхнім, даром? — Котляревський оглянув усіх за столом і, зітхнувши, тихо додав: — Якби ж то живий був учитель мій... отець Станіславський! Якби почув...
Туманський обсмикнув на собі мундир, посидів хвилину в задумі й почав:
— На тому вечорі пана Гнєдича Миколу Івановича було обрано віце-президентом нашого Товариства. Пропозиція про обрання його була несподівана, але її підтримали всі одразу. Микола Іванович — наш земляк — став у той вечір віце-президентом Вільного товариства любителів російської словесності; сам Гнєдич не встиг нічого сказати, як був обраний заступником Глінки. Уже, коли проголосували, він, украй збентежений, підвівся, низько вклонився й подякував за високу честь, додавши, що всі свої знання й сили віддасть спільному ділу. А потім... — Туманський зробив невеличку паузу, скоса глянув на Івана Петровича й сказав: — Потім пан Гнєдич повідомив Товариство, що на його адресу надійшов пакет з творами, і він просить дозволу ознайомити присутніх з його змістом.
"А хто автор?" — спитав Бестужев. "Він — автор української "Енеїди", уривок з якої ми торік читали на одному з вечорів "Вченої республіки". — "Так це ж Котляревський!" — сказав Рилєєв. "Що ж ви, батечку, мовчали досі?" — спитав Глінка. "Я трохи прихворів, але сьогодні, якщо дозволите..." — "Так просимо!", "Будь ласка!" — почулися голоси.
У залі все прийшло в рух. Кожному хотілося бути ближче до Гнєдича. Ми всі, тобто Бестужев, Рилєєв, Анічков і я, теж підійшли ближче до Гнєдича. Підійшов князь Цер-телєв.
Микола Іванович почав читати. Читав він, скажу вам, панове, чудово, нічого подібного, признаюсь вам, я досі не чув. І хоч мова здавалась декому незвичайною, Гнєдича розуміли всі, і навіть добре розуміли, він умів виділити де жестом, де інтонацією думку автора; у залі все частіше лунав сміх, сміялись тому, що не можна було втриматись.
Я, звичайно, разом з усіма хапався за боки й не міг, одначе, не бачити, що робиться в залі. Глінка, спершись на руку, мружився, немов йому заважало світло. Нікітін, Анічков і Рилєєв мало не плакали від захоплення. Цертелєв і Бестужев були стриманіші від інших, але князь, що добре розумів мову поеми, інколи зазирав через плече Гнєдича у зошит, ніби не вірив, чи все так записано, як читає Микола Іванович.
Передихнувши, Туманський потер високе, по-юнацькому чисте чоло.
— Що ж далі? — перехилився через стіл Матвій.
— Забули? — усміхнувся Сергій. — Я вам, коли хочете, нагадаю... Що, наприклад, сказав Бестужев, послухавши поему? А що вволив сказати Рилєєв? Адже вони не могли промовчати.
— Не тільки вони — майже всі говорили, хоч мені особисто запали в серце слова Бестужева й Рилєєва. — Туманський знову глянув на Котляревського. — Дозволите? Я скажу, хоч, може, і не зумію передати все як слід.
— А ви сміливіше, — попросив Сергій. — Тут вас ніхто не видасть.
— А я цього не боюсь.
— Тим більше, — доброзичливо усміхнувся Новиков.
— Так ось. Бестужев висловився в тому розумінні, що нічого подібного досі він не чув. Йому сподобались і мова поеми, і характер, і показаний у ній народний побут. Вперше народ український, сказав він, представлений на нашому вечорі ось таким твором, смію твердити, блискучим, незрівнянним. Але це деталі.
— Помилуй бог! Нас якраз і цікавлять деталі... Але що інші? Ну, хоч би Рилєєв? — допитувався Сергій. — Ви натякнули, що він теж говорив.
— О, так, він перший підтримав Бестужева. Він сказав, що Олександр Бестужев тисячу разів має рацію, а ви, Іване Петровичу, — перший великий поет України. І ще одно позабув, даруйте, ради бога. Коли прощались, пані Державіна зволила затримати Гнєдича й мене. Миколі Івановичу вона сердечно подякувала за справді артистичне читання й доставлені їй поемою задоволення і додала: "Жаль, що не можу бачити самого автора і сказати йому про все це особисто. Але, я певна, він про все дізнається і, як людина розумна й талановита, не образиться за таке відверте захоплення його роботою". — "Ми постараємось усе передати, — відповів Микола Іванович. — Усе, що ви сказали, що сказали інші..."