— Ви хочете сказати, встигнемо з... чаєпитієм?.. Але ж розмова — насамперед, і майор, я чув, людина діла, — сказав Сергій, — може прибути й раніше.
— Навряд. Він виїхав несподівано... Отже, і закусити, і поговорити, й спалити всі мої папери разом з бібліотекою ми встигнемо, — сказав Новиков. Світловолосий, у простому сюртуці, що вільно лежав на його худих плечах, з білою нашийною хусткою, він був втіленням спокою й серйозності. Відповівши Сергієві, він узяв кришталевий келих, що сяяв гранями, і протер серветкою.
— Ого, — усміхнувся Сергій, — а ви злопам'ятні. Адже я не свою, а волю З'їзду виконував. Сподіваюсь, ви це пам'ятаєте?
— Пам'ятаю, але від цього мені не легше, мосьпане. Часом і тепер спадає на думку: для чого було поспішати? — Новиков узяв ще один келих. — Хто нам загрожував? І чому всім заважала "Зелена книга"? Хто знав про неї?
— Ви гадаєте — ніхто? — Сергій, мружачись, дивився на біле спокійне обличчя товариша: може, той жартує? Ні, Новиков був. серйозний як ніколи. — Ви зовсім не конспіратор, мосьпане. Де ви зберігали статут наш? Ось у цій Шафі. А згадайте, кому читали його? Змогли б ви поручитися за кожного?
— Поручитися, далебі, не завжди можна й за рідного брата. Але за друзів — я б поручився.
— Яка самовпевненість, пробачте на слові. Наша справа — свята, і торкатися до неї можуть люди, яких ми добре знаємо, яким віримо. Інакше нас жде поразка на перших же кроках. Інакше нас усіх, як семенівців, схоплять — і... прощайте, милі друзі, прощайте, мрії, і саме життя! А як ви думали?.. Скажіть же?..
— Одну хвилину, Сергію, — втрутився в розмову Матвій. — Скажіть, Михаиле Миколайовичу, чи довіряли ви панові Лук'яновичу?
Матвій сидів біля каміна, залізною короткою палицею з дерев'яною ручкою коли-не-коли ворушив у ньому акуратно порубані березові полінця; вони спалахували, як паперові, тріщали, сипали іскрами, полум'я гоготіло; його тягло в розверсту пащу димаря.
— Так. А що?
— Цей Лук'янович, доповім я вам, мосьпане, частіше ніж треба, на мій погляд, буває у поліцмейстера. Узимку я став помічати, що наш місцевий Ігнатій Лойола якось підозріло поглядає в мій бік, хоч і люб'язним прикидається.
А князь якось кинув: "Ви, батечку, будьте обережні зі своїми знайомими". Після з'їзду все змінилося. Наче нічого й не було. І ось довідуюсь: усе це діло рук нашого шановного пана Лук'яновича.
— Коли ви про це довідались?
— Цими днями. У паперах князя на лист натрапив. Новиков відставив келихи, поклав серветку й кілька хвилин сидів мовчки, опустивши руки, Спитав з болем:
— Кому ж вірити?
— Це інша річ. — Сергій пройшовся по кімнаті, спинився біля столу. — З'їзд, як ви переконалися, добре зробив, оголосивши про саморозпуск, і ми тут же почали нове діло, але з ким? З людьми вірними, яких ми знали й знаємо. А ті, кому належить, нехай думають, що ніякого товариства вже не існує... Уявіть собі на мить: наша "Зелена книга" потрапляє до рук цьому місцевому Лойолі. Це ж прямий доказ проти нас і всього "Союзу"... Щоправда, були тут такі, які намагались умовити мене: мовляв, не треба так рішуче діяти, краще підождати.
— Це ти, Сергію, про мене? Каюсь, було таке, — сказав Матвій і закохано глянув на брата. Відблиск полум'я, що вигравало у каміні, лежав на золотих еполетах молодшого Муравйова-Апостола, на вродливому, зовсім ще молодому, по-юнацьки свіжому обличчі, виблискував у волоссі, скуйовдженому на високому опуклому чолі.
Новиков теж спостерігав за гостем. Так, звичайно, Сергій молодий, йому, здається, всього лише двадцять п'ять, а око має пильне, бачить далеко, набагато далі, ніж ось він з Матвієм.
Розум, благородство душі, природжена привабливість Сергія чарували багатьох. Новиков — людина, що чимало вже нажилась та надивилась, — часто ловив себе на думці, що був би куди бідніший, якби не було в нього цього друга, надійного й самовідданого. Він познайомився з ним у Санкт-Петербурзі ще шістнадцятого року. Зовсім ще зеленим юнаком Сергій брав найактивнішу участь у створенні першого таємного "Союзу порятунку". Як він прекрасно володів мистецтвом сперечатись, був неперевершений, а до того ж доброти незвичайної, а в разі потреби — твердий, непохитний, справжній лицар, закликаний на славні й великі діла. Таким лишився й нині.
Матвій — старший, чимось схожий на Сергія своєю бездоганною виправкою, статурою, всім своїм зовнішнім виглядом, але чимось і відрізнявся: можливо, був повільніший, не так швидко знаходив відповідне слово, коли сперечався, а задумавшись раптом, серед жвавої бесіди ставав і глухий, і німий, і тим самим мимоволі, не бажаючи цього, ображав співбесідника. Але головне — Матвій був занадто меланхолійний, нерішучий, у тяжку хвилину, підпадаючи під чийсь випадковий вплив, вагався, і Сергієві коштувало багатьох зусиль знову вселити в його серце певність і твердість.
В очах Сергія — живих, пильних, смішливих — билась глибока думка, він був у постійному русі, енергійний і своєю енергією приваблював кожного, хто мав щастя бути з ним.
Ось такий — енергійний, наполегливий — він примчав у Полтаву більше ніж півроку тому, у пізній вечір лютого, у студінь і холод, постукав до Новикова. І тільки-но ступив на ґанок, як попросив дати притулок на ніч фурманові, обігріти його, нагодувати. Сергій мав такий вигляд, ніби й не було позаду сотень верст дороги; з морозу рум'яний, він обняв брата — Матвій якраз гостював у Новикова — і зразу ж, не давши нікому опам'ятатися, приступив до. справи, заради якої мчав кілька днів і ночей із самої Москви.
— Прошу вислухати... Звичайно, від вечері не відмовлюсь, але з цим встигнемо. Потираючи руки, ніби величезну радість, повідомив:
— Відбувся з'їзд нашого товариства. Його примусив скликати надзвичайний стан справ. Ми одержали відомості: дехто з наших неофітів надто балакучий. Нами стали цікавитись вищі сфери. Подумайте самі: чи можна було сидіти склавши руки? Тут до речі згадати Неаполь. Австрійці душать там революцію, бо керівники її надто довірливі. — Сергій рвучко встав з крісла, ніби підкинутий пружиною.
— Наші вміють душити й рубати голови не гірше за австрійців, — зауважив Новиков. — їм тільки подай.