— Так, мосьпане, збираюсь. І не тільки я один. Є ще й інші такі. Думаю, вільний стан селян — найприродніший і вигідний саме державі нашій. Але цього, добродію, вам не зрозуміти. Та й не в цьому річ зараз. — Голос Котляревського задзвенів. — Річ у тому, що, використавши силу ви довели цього чоловіка до жахливого стану, у якому людина бути не може, бо це протиприродне, добродію. І за віщо все це? За те тільки, що він насмілився просити вас про дочку свою і її нареченого? До речі, дочку його ви не мали права віддавати іншому, поскільки вона заручилася.
— Це вже моя справа. Я господар тут. Калістратович довго дивився на спокійне обличчя майора, і що довше дивився, тим погляд ставав важчий.
— Чув я, мосьпане, що князь жалує вас своєю увагою, навіть приязню. Але, думаю, в даному випадку він стане на мій бік. Адже він теж землевласник, і далеко більший, ніж я. І селян у нього — тисячі.
— Не маю наміру сперечатися з вами, добродію. Але повторюю: протиприродне у наш просвіщенний вік розривати майже шлюбні узи, з'єднані богом, жорстоко, заради примхи розпутного лиходія, якому ви продаєте на поталу дочку цього нещасного, відривати її від сім'ї. Чи знаєте, як це називається?
— Не знаю і не маю наміру знати. І не старайтесь — мені ці пояснення не потрібні. Скажу, одначе: ваш Возний — не для мене приклад. Я наречену свою не віддав би іншому. Не поступлюсь і тут.
— Якщо ви позбавлені й крихти совісті, то так і вчините. Але я хочу сподіватись, мосьпане, що ви не пропаща людина. Я звертаюсь до вашої розсудливості. Будьте, нарешті, милостиві! І ви одержите по заслугах своїх.
Калістратович похитав головою, озирнувся на лікарі що скромно сидів біля хворого й мацав його пульс. Ліка кілька разів кашлянув, даючи зрозуміти Котляревському, що пора кінчати розмову. Але той ніби не чув покашлк вання. Однак Калістратович звернув на це увагу й кивну Андрію Опанасовичуі
— Поспішаєте? Даремно. Ви б усе-таки відвідали мій дім.
Котляревський мовби и не почув запрошення;
— Будьте милостиві, мосьпане!.. Нехай залишається дочка цього селянина вдома і нехай виходить заміж за свого судженого. Ви зробите добру справу.
— Гм... Я сказав, що не знаю, не певний, як повинен вчинити.
— Нас розсудить час. А поки що, добродію, мушу їхати. Доводжу до вашого відома, що візьму з собою і цього селянина. Покладемо в лікарню. Як ви, Андрію Опанасовичу, вважаєте: треба людині цій в лікарню чи обійдеться... домашнім лікуванням?
Лікар, прикриваючи рот долонею, відкашлявся і відповів:
— Неодмінно, пане майор, в лікарню. Інакше не ручуся за... — Він не договорив, побачив, якими очима дивився хлопчик, що сидів на лежанці й, як галченя, витягав тонку шию, намагаючись подивитись на батька, чудуючись з його вигляду: весь у білому, тільки видніється борода та ніс, і губи зчорнілі весь час ворушаться, ніби він хоче сказати щось і не може.
— Думаю, що й без лікарні обійдеться, — сказав Калістратович. — Дочка, поки він хворітиме, залишиться вдома, а наречений її... Не знаю. Адже я сказав...
Котляревський дістав з вилоги шинелі конверт;
— Це розпорядження з губернської канцелярії. Вам належить завтра прибути на прийом до князя. Що ж до цього нещасного, то там є приписка; "Як вважатиме лікар". А лікар сказав своє. Ви чули.
Калістратович зламав печать, кинув її в куток, до рогачів.
— Обскакали мене, мосьпане? Та не радійте, чолобитну подам.
— Ви маєте можливість зробити це особисто в князя. Але запам'ятайте, добродію: за все, що тут сталося, вам доведеться відповісти перед судом.
— Яким судом? — потяглися вгору брови Калістратовича.
— Такий суд є. Ганьба впаде на вас і весь ваш рід. Уся Росія знатиме про вашу жорстокість. — Котляревський не міг далі стримати себе і підвищив голос. Усією душею ненавидів цю відгодовану самовдоволену людину, що пишалася своєю владою над бідним беззахисним людом.
Так, він, Котляревський, зробить все можливе, щоб прикувати до цієї ганебної історії увагу всього повіту, всього краю. — Так, саме так, добродію! Ваші жахливі діяння вас же й прикують до ганебного стовпа. Бійтеся цього! Ніхто з порядних людей не подасть вам руки.
Це говорив уже не Котляревський — добрий і м'який. Його устами промовляв грізний суддя, совість цілого народну, безстрашний поет, що ладен був на все, щоб презирством затаврувати душогуба, кровопивцю, яким видався йому Калістратович.
А той, наливаючись бурою кров'ю, пихато підвів голову, стиснув у руках товстий сукуватий ціпок:
— Небезпечна ви людина, мосьпане. Дивуюсь, однак, його світлості, що досі він цього не зрозумів. Що ви скажете, коли одного разу князь це зрозуміє? Адже він людина з розумом.
— Саме на це і я покладаюсь, — .одверто усміхнувся Котляревський. — А втім, пишіть донос. Тільки не думаю щоб вам повірили.
Калістратович різко підвівся і, не прощаючись, вийшов На порозі затримався:
— Ви цей день запам'ятаєте!
— Неодмінно. Таке приємне знайомство забути не можна.
У хаті деякий час було тихо. Потім з вулиці долинув нагальний тупіт. Лікар визирнув у вікно:
— Від'їхав... Одначе сміливий ви, пане майор... Я такого не сподівався. Він же як той бей-яничар. Котляревський кілька хвилин стояв мовчки, не відповідав. Потім ніби опам'ятався, кинув:
— Так, ви правду кажете — вони страшніші за яничарів... Однак їдьмо! Пора...
Прощаючись з Олесею і Власом, Іван Петрович обіцяі незабаром навідатись до них, проте вони бачитимуться в лікарні, а Влас нехай забіжить до нього додому, ну, хоч би завтра. Якщо його, майора, дома не застане, то буде економка Мотря Єфремівна, вона все, що треба, зробить
— Вона просила, щоб прийшов. Гляди ж не підведи, — наказував Власові Іван Петрович. — Хотіла дещо передати тобі, і для Василька, і для Олесі знайдеться. Може, все я таки буде весілля. Запросиш, Лесю?
Дівчина раптом опустилась на коліна, припала до ніг майора. Котляревський, вкрай збентежений, підвів її, довго заспокоював, а вона, заливаючись слізьми, все намагалась поцілувати йому руку. Він запевняв її, щоб вона перестала думати про погане, адже вона молода, гарна, і життя в неї буде таке, що йому, майорові, і не снилося, а в її дітей — ще кращим буде.