На хвилинку присіла на грубо збитому ослінчику, а Василько виліз з ногами на лавку і старанно виводиті пальцем по шибці: малює; і що в нього виходить — не зрозумієш.
На мить тінь падає на вікно, Василько притулився носом до вікна й відсахнувся:
— Осавула!..
Панський прикажчик Кузьма Роговий, якого в сілі навивають осавулою, штовхнув чоботом ворота і, в'їхаїши на подвір'я, пужалном постукав у раму:
— Гей, там! На роботу час!
Ніхто не обізвався. Роговий постукав дужче — задрижали маленькі, не примащені до рами шибки.
— Поглухли, бісові діти?! Ось я вам!
Він скочив з капловухого коника, прив'язав його до тину й рушив до відчинених дверей; не розрахувавші, зачепився лобом об низький одвірок, люто вилаявся, вхопився за ґулю, що вискочила:
— А щоб тебе, сатано! — Рвонув двері в хату: — Дай води!
Олеся — ні жива ні мертва — знайшла кварту, зачерпнула у відрі:
— Нате.
— А рушник?
— Он висить.
Стягнувши рушник із жердки, Роговий намочиї його і приклав до гулі. Хвилину морщився, плювався, а коли біль притих, витріщився на Лавріна:
— Вилежуєшся?
Лаврін не відповідав, мовчки, зціпивши зуби, дивився на осавулу. Злякано втупилися в нього Олеся і Василько.
У Рогового обвислі червоні щоки от-от тріснуть. Єдиним оком, захованим за навислою бровою, обмацав схилену голову Олесі, ковзнув по руках і похилих плечах, довше зупинився на товстій косі. На якусь мить на обличчі прикажчика мигнула усмішка, але тут же й розтанула: Роговий помітив холодний погляд Лавріна
— Я за тебе працюватиму? Вставай, лежню!
Олеся впала на коліна.
— Змилуйтеся, паночку, вони ще хворі, — заголосила. У них гарячка. Я за них зроблю, я справлюсь, ви не ду майте.
— Цить! — визвірився на дівчину. — Тобі іншу роботу призначено. Жди: як не сьогодні, то завтра відвезуть
— А з ким же вони залишаться?
— Залишаться.
— Краще б утопитися.
— Тепер поплач. Була б розумніша, то послухала б і прийшла до мене; тепер уже й за Тимком була б...
— То гріх-великий!.. Хоч не кажіть, — злякалась: почує батько — нової біди не минути.
— А чому ж не сказати? Пхе! Лаврін ворухнувся, зсунувшись, поповзла на долівкі ряднина, оголивши в чорних, кривавих смугах плече. Олеся схилилася над батьком, поправила ряднину, піднесл кварту з водою, змочила хусточкою губи.
— Що вам, тату?
— А хто тут гомонить?
— Та тут... — знітилась. — Привиділось вам.
Роговий, шпурнувши на лавку рушник, рушив до полуї
— То я, мосьпане. Ну, як — Прочумався? Тепер збирайся...
— Та встати не можу.
— Може, тобі допомогти?.. У мене швидко. Ти мою руку знаєш.
Лаврін намагався підвести голову, але це ніяк не вдавалось, і він витягував суху жилаву шию, а голова, велика сива голова, залишалась на подушці:
— Добивай, бузувіре!
— І не погляну.
— Віділлються тобі наші сльози... До єдиної сльозинки.
— Піднімайся! — заревів Роговий, наливаючись кров'ю: він не хотів вірити, що такий велетень, як Лаврін Плахотниченко, не міг підвестися навіть після того, як його по-звірячому побили.
Роговий замахнувся арапником, але раптом перед ним виріс Влас.
Хлопчик, мабуть, біг і важко дихав, чоботи, подаровані Іваном Петровичем, взувати в таку негоду пожалів, і всю дорогу від Полтави до села човгав по калюжах у наскрізь промоклих постолах. Вскочив у хату і, не роздумуючи, кинувся до осавули:
— Не руште!..
Роговий опустив арапник на худенькі плечі, гидко вилаявся. Неначе хто приклав шматок гарячого заліза до плеча, але Влас не ухилився від удару, не скривився навіть.
— Бий!.. — Очі блиснули лютою ненавистю.
— А, щеня! На тобі!
— Що ви робите? — заливаючись слізьми, скрикувала при кожному ударі Олеся, ніби били її саму, силкувалась відтягти Власа від розлюченого осавули. Тихенько скиглив на лежанці Василько. А Лаврін, страшним зусиллям відірвавшись від полу, ледь тримаючись на ослаблих руках, захрипів:
— Бузувіре! Мене добивай, а хлопця — за що? Роговий кинувся на Лавріна, важким чоботом штовхнув його в груди, поцілив у обпечені кривавицею рани. Той без стогону і звуку впав навзнак, посунувся з подушки на піл.
Діти завмерли, обступили батька, щоб захистити від страшного осавули. Схопившись за груди, Лаврін хотів щось сказати — й не зміг. Осавула знову замахнувся арапником:
— Я тебе приведу до пам'яті!
У цю мить нечутно відхилилися двері.
Побачивши, хто увійшов, Олеся відсахнулась та й залишилась — ні жива ні мертва — стояти біля полу. Це ж по неї прийшли, по її душу, оніміло дивилась на військового, за ним із сіней визирнув ще один незнайомий панок. А Влас, навпаки, побачивши офіцера, радісно й коротко схлипнув, сльози покотились по розсіченій щоці. Тільки Роговий нічого не бачив і не чув, рвонувся, коли чиясь рука лягла на плече. Аж затрусився від люті:
— Пусти!
— Не пущу!
Ніколи Роговий не бачив такого обличчя: воно палало, а рука, на вигляд тонка й слабка, так стисла плече, що хоч проси пощади.
— Ти що тут робиш, добродію?
— Так що... на роботу запрошую, пане.
— Ах так... Запрошуєш? А чи зможе цей чоловік, сиріч, здається, хворий, побитий, устати? Ходити?
— Та хто ж його зна... Розходиться помаленьку. Офіцер у трикутному капелюсі обернувся до свого колеги — невисокого підтоптаного панка в пальті й високій чорній шапці.
— Ви тільки послухайте, Андрію Опанасовичу, що белькоче цей... анциболот. Він, бачите, не знає, чи зможе хворий ходити, і все-таки "запрошує" його на роботу. І як? Арапником! Як же смієш ти, дерево бездушне, переступати поріг цієї хати?
— Та я що... Я можу й піти, — позадкував Роговий. Куди поділась його зарозумілість, в одну мить він злиняв, навіть пригнувся якось, щоб здаватися нижчим.
— Іди поки що. І скажи своєму панові — не маю честі знати його особисто, — що приїхав з города за розпорядженням генерал-губернатора майор Котляревський. І вважає він, що треба забрати в лікарню цього нещасного, а крім того, має намір довести до відома його світлості все, що тут побачив. Іди!
— Так я, ваше благородіє, слово в слово передам. Роговий метнувся з хати, ненароком зачепився плечем об одвірок, спіткнувся і мало не перелетів через поріг, але втримався, не впав. У дворі одв'язав свого коня, спритно скочив на нього й погнав щодуху до панського будинку, що бовванів за купкою дерев на пагорбі.