У перерві майже ніхто не виходив у фойє, терпляче чекали продовження дії. Котляревський не вийшов до залу теж, у своїй кімнатці пересидів всю перерву. Одне було на думці: не гірше б кінчилась друга дія, в ній мали виступати Барсов і Городенський. Та тут тривоги виявились марними. З перших кроків Миколи — Городенського, а потім Петра — Барсова зал цілком був на боці Наталки і її коханого і на чім світ стоїть лаяв возного. На галереї щохвилини чулось: "Та гони його в три шиї! Чого прискіпався до дівчини?"
Пряженківська вела свою роль тонко і так гарно, що незабаром вона з виборним стали в центрі уваги глядачів. Раптом хтось із молодих негоціантів, який сидів у кріслах, дістав гаманець і швиргонув до ніг Пряженківської, такий же гаманець ліг до ніг і Щепкіна, ще кілька кинули з нижніх лож — так в ті часи деякі глядачі виявляли свою шану до акторів, які полюбились. А з галереї летіли букети квітів (де тільки їх встигли дістати), за кілька хвилин майже всю сцену всипали свіжі рожі та айстри. В кінці дії актори стояли в тих квітах один біля одного, а зал не переставав повторювати: "Браво! Віват! Слава!"
Крізь вигуки захоплення і привітання несподівано почулось: "А де ж автор?" І всі одночасно згадали, що мусить десь бути та людина, яка написала п'єсу і поставила її.
В залі зчинилось щось подібне до бурі, глядачі одностайно вимагали автора; захлинаючись від сміху і захоплення, кричала і Варенька Рєпніна: "Пане майор, пане майор, вийдіть же!.."
А він, автор, в цей саме час сидів у себе в кімнаті і не знав, що робити. Так все було несподівано і від того боязко: а що як це всього-навсього міраж, слава ж — панянка нестійка, ось вона з автором, а ось і нема її, тільки хвостом крутнула та й щезла? Правду кажучи, він надіявся, що п'єса не провалиться, пройде, як деякі інші, і все обійдеться тихо і спокійно, а коли все частіше і частіше в залі зривались оплески, коли глядачі, перериваючи акторів, гукали: "Оце так! Слава!", він пішов зі сцени і закрився у себе. Бачив, що все йде краще, ніж він передбачав, і йому захотілось побути одному, щоб стишилось серце, не щеміло так — цього разу від щасливого збудження.
А в двері стукали, просили вийти, Імберх мало не плачучи умовляв: "Так зал рознесуть, пане директор, вас просять, ну, хоч на хвилину вийдіть..."
Вийшовши на сцену, побачив, як Лук'янович, один із братчиків-масонів, накинув на шию Щепкіну великий вінок, а Олексій Капніст — ще один вінок, трохи менший, — Пряженківській; дали вінки і останнім. Білуха-Кохановський важко піднявся на сцену і поцілував в обидві щоки спочатку Щепкіна, потім і його, автора. Хтось вже тягнувся до Пряженківської, і зі всіх боків чулось:
— Утнули, нічого не скажеш!
— Втерли носа!
— А Наталка — яка молодця! Ні та й годі, тільки за Петром хоче!
— Та вона мазурівська! Я її вчора бачив. Гарна дівчина, їй-богу, з перцем.
В театрі діялось щось дивне, досі небачене. Ніхто не хотів виходити, навіть Рєпніни не квапились. Генерал Волконський щось говорив вельможному братові, і той кивав головою, а потім обидва почали сміятись. Волконський знаками показував, що хоче говорити з автором, але автор зійти зі сцени не міг, йому перегороджували шлях четверо молодих цехових майстрів, один з них син Цими. У майстрів був явний намір підняти автора на плечі і нести через весь зал, для цього вони і прийшли на сцену. Цима вже схопив Котляревського за руки, інші потяглися до ніг.
— Що ви робите, хлопці? — запросився Іван Петрович, — Киньте мене зараз же. Незручно.
— Дуже зручно, пане Котляревський, — запевняв молодий Цима, здоровий, як і батько, з чорними вусами і таки Ми ж чорними, під густими бровами, очима.
І вони таки підняли його на свої плечі, кілька разі! Підкинули догори, м'яко впіймали.
— Вибачайте, пане Котляревський, спасибі вам, — говорив Цима.
— Батькові вклонись.
— Вклонюсь і скажу, що недаремно ми завісу робилі Он як згодилась. Та наша робота ніщо, коли порівнянні з вашою! Ось таке подарувати Полтаві!
Якась дама, ще не стара, середніх літ, так розхвилювалась, що забула, де знаходиться, їй стало парко, і вона розстебнула кілька верхніх ґудзиків у блузці. Сусіда зробив їй зауваження: незручно, мовляв, вона ж не вдома, і не треба забувати, що у блузці ґудзики є.
— Які ґудзики? — відмахнулась вона. — Ідіть під три чорти зі своїми дурними ґудзиками!..
Хтось просив, щоб спектакль повторили ще раз, ну, хоч би одну-дві сцени... Глядачі не заспокоювались, і по всьому видно, що ніхто не мав наміру сьогодні взагалі йти додому. Красивий молодий негоціант, зодягнутий у фрак з діамантовою голкою на краватці, щосили кричав, що він запрошує всіх акторів і автора на бенкет до Панайоті, нехай йдуть всі, хто хоче, бо сьогодні свято. Почувши запрошення молодого купця, те ж саме почали вимагати від акторів і деякі інші негоціанти: чим вони гірші, вони теж можуть влаштувати бенкет, та, може, й кращий!
Опускати завісу не дозволяли. Як тільки Імберх починав це робити, в залі зчинявся справжній лемент. Акторів теж не відпускали, і вони, не перестаючи, вклонялись і все ж поволі відходили у глиб сцени. Пряженківська, стомлена, щаслива, тільки усміхалась, тулила до розпашілих щік великий букет пістрявих рож. На очах Щепкіна стояли сльози. Він схлипував, крізь сльози усміхався і знову заливався сльозами. В нижніх ложах сиділа його сім'я: батько, мати, брат, жінка, дивлячись на їхні заплакані лиця, він ніяк не міг заспокоїтись.
— Панове, — почав був говорити Котляревський. Блідий від хвилювання, з сяючими очима, він став на краю сцени, і в залі поволі спав гомін. — Панове, дорогі мої земляки, полтавці! Від імені всіх лицедіїв нашого театру дозвольте висловити вам душевне спасибі за те, що ви так близько до серця сприйняли нашу роботу. А про себе скажу: я щасливий тому, що судилось бути автором першої п'єси, писаної рідною мовою. З святом вас!..
— І вас, пане майор! — кричали цехові.
— Спасибі! Здорові будьте!
— Пишіть ще! Пишіть більше! — чулось у різних кінцях зали...
Мало хто підозрював, що день цей ніколи не забудеться, він стане знаменним в історії цілого народу, новою сторінкою в цій історії; від цього дня почнеться тріумфальний похід простої дівчини з Полтави — Наталки — по сценах всього світу, вона покорятиме сотні, тисячі сердець своєю скромністю, волею до щастя, вірністю у коханні. Завдяки цій дівчині, завдяки п'єсі, в якій вона народилась, і театр у Полтаві стане знаменитим — першим театром України.