— Де ви були, Іване Петровичу? Про що думали? Іван хвилину сидів, напівсклепивши очі.
— Згадалось минуле. Моя Полтава. Одного разу, як оце сьогодні, їхали ми з батьком і матір'ю до Решетилівки, збилися з дороги, все поле з'їздили. На вовків натрапили. Давно це було, але й досі пам'ятаю.
— Замовкніть, бо ще накличете.
— Злякались? Та що ви! З вами їдуть два такі хлопці, один Лаврін чого вартий! Як ти, Лавріне, вовків не боїшся?
— Побачимо. — Лаврін повернув розчервоніле на вітрі обличчя. — У мене про всякий випадок сокира з собою... Побачимо... Ану, рідненькі! — потягнув до себе віжки, і коні рвонули з новою силою. Марія на повороті мимохіть прихилилась до Івана, і він близько від себе побачив зеленкуваті насторожені очі і згадав зовсім інші — милі, дорогі...
Вдруге вони зустрілися рівно через тиждень, як і передбачав Іван. Він рано вийшов з панської садиби, сказавши, що снідати з усіма не буде. Одарка нагодувала його в людській, і він зразу ж рушив у дорогу.
Майже всі десять верст біг. То перелісками, то чистим полем, то знову лісом. Біг, не чуючи під собою ніг. Під рукою тримав книжки, які відібрав напередодні, а в кишені сюртука — аркуші поеми, над якою працював. Якщо Маша любить вірші, то він їй прочитає що-небудь і своє, запитає, якої вона думки про його роботу.
Тільки перед хутором віддихався й пішов повільніше. Як і де вони зустрінуться? Так, де? Про це він не подумав і тільки тепер, будучи вже близько від хутора, зрозумів, що помилився, не умовившись з Машею раніше. Певна річ, пан Голубович, як кажуть, людина своєрідна і навряд чи жде такого гостя, як томарівський домашній учитель. Обійти ж Семена Гервасійовича в його власному домі майже неможливо, бо йому одразу ж повідомлять, що з'явилась нова людина, яка до того ж не приїхала своїм екіпажем, а прибігла, та ще й стрімголов, до його вихованки. Можуть бути прикрощі, і насамперед для дівчини, а його ввічливо попросять піти з дому, поскільки до такого візиту тут не дуже готувались. Та про себе він не турбувався, головне — вона, Маша. Як же бути? Повернутися? Нізащо! Він пожде зручної нагоди й повідомить їй про себе, дасть знати, що прийшов і жде. Треба тільки добре й спокійно подумати.
Із переліска, рідкого дубняка, де Іван зупинився перепочити, добре видно панський дім — одноповерховий будинок з вузькими, ніби бійниці, вікнами, великою верандою і баштою. Він нарахував десять вікон, які дивилися в сад. В одно із них, можливо, виглядає вона, Маша. Якби він вийшов із переліска, вона неодмінно б побачила його. Але хто підтвердить, що в сусіднє вікно не дивиться хтось інший?
Незручно вийшло. Біг, поспішав, усе кинув. Овідія приніс із собою і навіть свої вірші захопив. Час іде, а поблизу жодної живої душі. Добре ще — немає дощу, погода на диво суха, сонячна, можна й погуляти, подихати свіжим повітрям. Воно справді добре б погуляти, але не одному. Він знову вийшов на узлісся, уважно оглянув панський двір. Нікого. Тихо. Тільки із димаря в'ється прозорий дим і тане в осінньому небі. Але, здається, хтось вийшов на ґанок, постояв і... пішов назад. Ні, знову з'явився, викотив з-під шопи бричку і через хвилину вивів коней. Одного запріг, потім — ще одного. Попоною огорнув сидіння і, всівшись на козли, під'їхав до ґанку. Невже Маша кудись їде? От було б добре, він би зустрів її на дорозі. Але замість Маші вийшов сам Семен Гервасійович. У зимовій бекеші, у високій шапці, ніби надворі мороз, з допомогою челядника всівся в бричку, їде! Один? Щасливої вам дороги, люб'язний Семене Гервасійовичу! Приємного вам гостювання! Іван вийшов із ліска, ризикуючи бути поміченим, нетерпляче в думках підганяючи машталіра: швидше, швидше, голубе, підбери віжки і забирайся з двору! Чого ж тягнеш? Який ти, братику, вайло! Я б тебе жодного дня не тримав у машталірах...
Проте Голубович, видно, передумав їхати, підвівся, став вилазити з брички. От тобі й маєш! Іван хотів закричати:
"Куди ж ви, чорти б вас забрали? Ще чого! їдьте, якщо надумали". Голубович підніс руку до очей, подивився на сонце, повернувся і кинув погляд на лісок, ніби відчув крик душі людини, яка там стояла, і, щось сказавши машталірові, зійшов на ґанок. Машталір зліз з козел і, не поспішаючи, став розпрягати.
Зневірившись, що він кого-небудь діждеться, Іван вибрав під кущем місце, зібрав оберемок сухої трави і присів відпочити. Що ж робити? Може, повернутися? Чи відважитись і зайти в дім? Придумати що-небудь ради такого випадку. Ну, наприклад: "Чи не потрібен вам учитель? Я чув, ви шукаєте для синів учителя". — "А чого ви йдете від пана Томари?" — "Є причини, ласкавий Семене Гервасійовичу. Я розповім вам колись". — "Добре, залишайтесь, тільки платити я буду менше", — "Я згоден. Мені у вас подобається".
Усе це Іван повторював кілька разів, не ризикуючи, однак, рушити з місця. Та коли врешті наважився піти на хутір, почулася музика. Мелодійні звуки скрипки, густіші — басолі і веселий перестук бубна. Звичайно ж, там, де музика, там мають бути парубки, дівчата, а потім підуть танці, співи, ігрища. Та що йому до чужих розваг! Нехай танцюють на здоров'я. А все ж визирнув із схованки, роздивився всю галявину, вона була як на долоні. І задивився.
Кроків за сто від узлісся невеликою строкатою зграйкою стояли дівчата у святковому вбранні, з стрічками в косах. На другому кінці галявини розмовляли, зрідка по-товариському поштовхуючи один одного, парубки, у святковій одежі — білих свитках наопашки, шапках, чумарках. Троїста музика розмістилася збоку, щоб не заважати танцюристам.
Перший почав скрипаль — середнього віку селянин з чорними вислими вусами на худому обличчі. Чарівна мелодія на мотив народних пісень відгукнулася в кожному серці, в її тиху широку течію раптом увірвався густіший, але м'якший звук басолі, якою добре володів трохи молодший селянин, рябуватий, у довгому, нижче колін, жупані. Звук басолі ніби розплився в скрипковій темі і тут же чітко виділився у самостійний мотив, хоч він ніскільки не заважав скрипці, а доповнював, підкреслюючи її силу й звучання. І зразу ж у такт басолі заговорив бубон. Молодий хлопець у збитій набакир високій смушевій шапці пустотливо підморгував якійсь дівчині й не забував про бубна. У його руках він був як живий, перевертався туди й сюди, дзвенів, брязкотів усіма срібними листочками, вправленими в спеціальні щілини по краях; веселий безтурботний стук його переходив то у дріб, то в суцільний дзвін. Але бубон ніскільки не заглушав ні скрипки, ні басолі, а був з ними у повній згоді, і тому здавалося, що троїста музика злилася в один організм, могутній, однозвучний, в якому немає нічого зайвого.