Багато новин почула за цей час Полтава, по-своєму цікавих. Для Котляревського приємною несподіванкою була поштова посилка, одержана з Харкова. В ній знайшов три томи підручника з математики, що належали перу харківського вченого Осиповського. Прислав книги Михайло Остроградський в дарунок, як він писав, "учителю від вдячного учня". У своєму листі Михайло пояснював, що Осиповський — його новий університетський вчитель і, виявляється, він добре знає Івана Петровича, власне, не його особисто, а "Енеїду", і вельми шанує працю полтавського поета. В самому кінці приписав: "Маю надію, учителю, колись і власну працю презентувати вам... Вже дещо і зробив, звичайно, під рукою пана професора Осиповського". Постійно маючи справу з учителями і інспекторами Харківського училищного комітету, Котляревський чув про Осиповського. Серед професорів молодого університету, де більшість були іноземці, головним чином, німці, — Осиповський, як і його видатний учень Остроградський, а пізніше лікар Іноземцев, філологи Срезневський і Потебня стали окрасою вітчизняної науки і культури. Про незвичайні ж знання Осиповського ходили легенди.
Немало в свій час натерпівшись через Михайла, поки відстояв його перед деякими учителями, Котляревський мав право нині пишатися ним, і він не забарився на першій учительській раді в гімназії розповісти про успіхи колишнього вихованця пансіону для бідних, і тут же, на педраді, передав учителеві математики Єфремову підручник: "Він вам більше згодиться". Той, звичайно, не відмовився і був щиро Вдячний за несподіваний дарунок.
В ці ж весняні дні харківські літератори Квітка-Основ'яненко і його друг Іван Вернет надіслали Котляревському нові номери "Харковских известий", а разом з цим — і свіжу, тільки-но видрукувану в університетській друкарні, книжку "Українського альманаху". "Вам, дорогий учителю, — презент сей від щирого серця", — написав на книжці Вернет. Котляревський, схвильований увагою, покартав, однак, молодого літератора: "Який я вам учитель", але не міг не віддячити за "приємні хвилини", які принесло йому знайомство з "Альманахом", і надіслав харків'янам останнє, тобто 1809 року, видання своєї "Енеїди" — кожному по книзі.
Взагалі харківські піїти були завжди уважні до старшого побратима з Полтави, вважали за честь називатись його послідовниками і учнями і користувались першою-ліпшою нагодою, щоб увагу цю підкреслити. Той же Вернет — добра душа — ще на початку квітня оказією передав Івану Петровичу торік видану у Петербурзі і лише тепер одержану у Харкові "Граматику малоросійського наріччя", писану Павловським.
Той день став істинним святом. Бажаючи розділити радість свою з найближчими друзями, Іван Петрович запросив їх до себе на вечірній чай.
Першими переступили поріг подружжя Стебліних-Камінських з сином Степаном, з'явився і Лук'янович, ледве віддихався — так поспішав — і першим його запитанням було, чи, бува, не запізнився. Пожалували молодий Олексій Капніст з губернським зодчим Амбросимовим. Услід за ними підкотив у своїй легкій кареті, призначеній для роз'їздів по місту, Білуха-Кохановський. Останній постукався Михайло Новиков.
Чемний і привітний, господар, щоб-не заважати матері, яка вже відпочивала, запросив гостей до своєї кімнати, всадовив за стіл, поставив перед кожним склянку пахучого з глодом чаю, Одарка внесла велику вазу печива і миску свіжих, тільки-но з печі, кренделиків на додачу, шуликів з маком.
— Пригощайтесь, — припрошував господар і вів мову — про те, про се, жартував, але, вочевидь, був чимось схвильований, щось інше мав на оці. Білуха-Кохановський, за генеральським звичаєм рубати з плеча, а може, по простоті душевній, сьорбнув разів кілька із склянки, витер вуса серветкою і спитав, скоса позираючи на господаря:
— На вербі грущі, а на осиці кислиці, чи не так слід розуміти вашу мову, наш дорогий пане майор?
— Або ще й так: наздогад буряків, щоб дали капусти, — невинно поморгуючи, визирнув із-за великого мідного самовара Капніст, і знову там ховаючись.
— А мені здається, Іване Петровичу, — додав і Амбросимов, — що ваш дядько живе у Києві, а бузина росте на вгороді у Полтаві. — Проковтнув два кренделики, потягся ще за одним — і бровою не повів.
— Кажіть вже зразу, мосьпане, що до чого,— весело, від душі сміявся Новиков, аж пшеничні вуса дрижали, — бо хитрувати не вмієте, це видно навіть молодшому Стебліну-Камінському, — сказав і погладив Степанка по золотій, розчесаній на проділ, голівці.
— Господи, з ким справу маю, — удавано журно зітхнув господар дому, не кваплячись, підвівся з-за столу і дістав з полички над канапою звичайного формату у м'якій обкладинці книгу і передав Новикову:
— Ось прошу, подивіться, і передайте далі. Книга пішла по колу. Її роздивлялись з усіх боків, ніби якесь диво. Лук'янович, роздувши носа, навіть понюхав, чим, мовляв, пахне. Капніст прочитав перших кілька фраз, Амбросимов поважив на долоні — хотів знати, чи важка. Стеблін-Камінський і його дружина разом схилились над книжкою і довго не хотіли віддавати генералові, поки той не розсердився і сказав, що більше не сідатиме за один стіл з "цим подружжям", коли воно старших не шанує, і тут же заусміхався, коли Олександра Григорівна передала йому книжку і, присунувши до нього ближче вазочку з печивом, сказала:
— Їжте, ваше превосходительство, це я вибирала... Нарешті книга знову повернулась до господаря дому, він поклав її перед собою на стіл і кілька хвилин роздивлявся на неї, ніби бачив вперше, почекав, поки всі заспокояться і лише тоді сказав:
— Таку книгу, сиріч граматику, слід би мати в кожній хаті у місті, і на селі теж не завадило б... Я маю надію, і, думаю, ви теж;, час благословенний цей прийде, може, не завтра, можливо, навіть і не післязавтра, а все-таки буде... А поки що книжка робить свою благородну справу вже сьогодні, утверджуючи українську мову як повноцінну і самостійну. Сьогодні ранком я її одержав, прислали оказією харківські друзі — спасибі їм! Тому-то і свято сьогодні. Отож зі святом, панове!..
Радість, надії і сподівання Івана Петровича поділяли і гості, перший — Новиков...