19
І все ж Тетяна не втерпіла, в першому антракті прибігла до Барсової у вбиральню, спитала, чи не псує їй фігуру корсет, надто вона затяглась, повернутись ніяк, дихати важко.
Тетяна приятелювала з Барсовими, ділилася з ними найдорожчим і знала: все, що скаже, за поріг їхнього дому не вийде, там і лишиться. От і зараз — певна, що її секрет знатиме лише вона та Барсова, для початку натякнула подрузі про Івана Петровича, вона, мовляв, знає про нього щось особливе. Барсова належала до рідкого типу жінок: чужі секрети, особливо жіночі, її не цікавили, проте, почувши, що мова йде про пана директора, послухати не відмовилась, ще й уколола Тетяну:
— Може, про те, як він за тобою упадає?
— Наговори, — зітхнула та, — то я за ним сохну, а він нічого не бачить, бо... зайнятий дуже.
— Звичайно, директорові театру, та ще й доглядачеві пансіону на додачу, є чим займатись.
— Не тим він зайнятий, що ти думаєш.
— Чим же?
— От про це не скажу, навіть тобі. — Тетяна поправила високу зачіску, що золотим обручем прикрашала її голівку, повернулась кілька разів перед дзеркалом, причому легко, вільно, і корсет ніскільки її не обтяжував. — Та нехай, скажу, тільки ж нікому ні словечка. Побожись!
— З чого б це? Чи ти мене не знаєш? — Барсову, однак, зацікавило: які ж секрети у подруги, і все ж додала майже байдуже: — Коли хочеш — кажи, а ні — то й не треба... Мені час, мабуть, на вихід.
— Тоді слухай, — пошепки, щоб ніхто боронь боже, не почув, хоч у вбиральні вони були самі, Тетяна сказала: — Пан директор п'єсу пише! Їй-богу, правда, сам говорив. І пісню якусь кумедну придумав до неї.
Барсова і собі зробила великі очі — сірі, з довгастими віями, вони були красиві, недарма їй заздрили всі жінки театру.
— Оце новина!
— Тільки ж — гляди.
— Та знаю. І, напевне, цікаве щось?
— І я так думаю... Обіцяв, коли повернемось з гастролей, почитати. Тепер розумієш, чим він зайнятий?
— Співчуваю, Таню, але допомогти не зможу, поєлику не в моїй це силі.
— Ох, я нещасна.
— Щаслива, коли такій людині подобаєшся... Мабуть і роль тобі обіцяв в майбутній п'єсі?
— Не знаю, нічого не знаю... Так поговоривши, подруги розійшлись: їх уже кликали на вихід, на сцену.
Того ж вечора, після спектаклю, у себе вдома, взявши з чоловіка слово мовчати, Барсова переказала йому всю розмову з Пряженківською. Він новині зрадів і другого ж дня не втримався і натякнув Угарову, щоб той не дуже прискіпувався до режисерських вимог, не погрожував кинути театр, бо скоро — може, наступного сезону — в них з'явиться щось абсолютно нове, якого ніхто ніколи на чув і не бачив. Так, п'єса. Хто автор? Автор — свій. Його в театрі всі знають, кожен день зустрічаються з ним, ще й кланяються при зустрічі. "То це, мабуть, директор?" — "Я цього не говорив. Проте хтозна, може, й він, та хіба ж пан директор не письменник? Не розуміється на театрі? Та нині, вважай, краще від нього навряд щоб хто так знав нашу справу". Звісно, Угаров не забарився поділитися новиною зі своїм другом Городенським і якось ненароком проговорився про почуте і Щепкіну, ще декому натякнув, і вже за кілька днів про те знала майже вся Полтава, навіть у княжому домі заговорили, тільки майбутній автор нічого не підозрював.
Якось одного разу, під час чергового візиту до великої Варвари (він продовжував для неї свої переклади), Іван Петрович мав нагоду переконатись: нічого в світі не може бути таємницею, коли про неї знатиме лише одна жінка, хоча б такою жінкою була і Тетяна. Мусив признатись, що, грішним ділом, справді дещо пише, та, на жаль, поки що далі першої частини не пішов, не відає, куди дія поведе, чим закінчиться. Проте обіцяв, коли щось "витанцюється", не сховає, зразу ж принесе на суд праведний, і зарані просив їх сіятельство не судити надто суворе, він-бо зелений новачок у цій, ой якій нелегкій, справі. Княгиня посміхнулась вибачливо:
— Знаємо... Давно б уже треба від вас більшого чекати, а він — новачок, та ще й зелений... Не прибіднюйтесь, мосьпане, а скоріше пишіть, коли почали.
Іван Петрович скромно промовчав: сильним світу цього суперечити не завжди обачно, іноді краще зробитись глухим на якусь мить, удати, що погоджується, абощо.
Приходили додому друзі. Поодинці і всі разом. Першим завітало подружжя Стебліних-Камінських, від них нічого не можна було сховати, довелось признатись: так, дещо вже є... Потім прийшов Лук'янович, цьому довелось навіть прочитати першу яву, переказати дві пісні, лише тоді Лук'янович вдовольнився і попрощався. За ним заїхав Кочубей, поставив карету під ворітьми і, ступивши на поріг, запевнив, що не затримається більше п'яти хвилин, а просидів кілька годин; довелось нагадати, що у дворі коні, мабуть, негодовані і непоєні, лише тоді Семен Михайлович став прощатись і вже на виході спитав: правда, що у пана майора, сиріч піїта, щось має народитись? Іван Петрович від душі сміявся:
— Що ж у мене має народитись? Звідки ви взяли?
— Е, не кажіть, чутками земля повниться! Отож признавайтесь! Одно слово — і я поїду. — Він примружив маленькі лукаві очі під густо навислими бровами.
— Скажу... Може, і буде, якщо... випогодиться.
— О, то й добре, поживемо — побачимо, щасти вам, дорогий мій, щасти цьому дому... дай господи погоди гарної...
Після прем'єри "Богатонова", кошти від якого пішли до спільної каси, призначеної на викуп Щепкіна, приїхав Новиков. Розповів, як іде збір коштів по передплатних листах серед городян і багатих меценатів. Князь прислав з Яготина, де він зараз з сім'єю, триста карбованців, його тесть, граф Розумовський, — теж стільки. Всі братчики, звичайно, дали хто скільки міг, але кожний вніс свою лепту: один — півсотні, а хто й сотню, Кочубей — двісті карбованців поклав, як він сказав, "на олтар вітчизняної Мельпомени", ще й додав: "Для Миші Щепкіна не жаль".
Іван Петрович сердечно дякував кожного, говорив, що справа не в грошах, а в сердечній участі до тяжкої долі актора, доброї людини. Нехай Щепкін і приїжджий, з Росії, але волею щасливого випадку він потрапив у Полтавський театр і служить тут не за страх, а за совість, уболіває про театр, як про свій власний дім, отож він наша людина, серцем і всім життям, тому-то його доля — це й наша, полтавців, спільна доля.