— Дозволяю, — кивнув Рєпнін. — Найдешевший хай буде не менше п'яти карбованців.
— Вірно, це думка, — вигукнув Волконський, радий, як дитина, цій пропозиції. — Підрахуйте, щоб виручити хоч би тисяч три, а крім того, — на всякий випадок — треба провести передплату серед купців і дворян наших. Чи відмовлять, коли я, не останній на війні дванадцятого року, звернусь до них з проханням допомогти? Не відмовлять. Ми завтра ж їдемо на Ільїнську ярмарку в Ромен, ти теж, брате, з своїми Варварами, от там і зроблю це... Зробимо! — Як про щось цілком вирішене, сказав Волконський. — Так і перекажіть Щепкіну, пане майор. Зробимо!
Котляревський за кілька хвилин прощався з обома братами, особливо сердечно з молодшим, міцно потискував йому руку, щось говорив про вдячність акторів, про те, що цього ніхто ніколи не забуде, а той відмахувався і пояснював: це звичайний крок кожної більш-менш порядної людини. Потім Котляревський вклонився Рєпніну, і той, відвівши його трохи вбік, попросив:
— Забудьте... ну, знаєте .самі... Залишимось друзями. — І раптом прояснів, запишався: — А як вам сподобався мій молодший? — І ще тихіше; — Він у мене добра душа і не без бога у голові...
З цим не можна було не погодитись, що з задоволенням і щиро зробив Іван Петрович.
16
Щепкін молився, бив поклони так старанно, що мало не розбив лоба. Він благав у Всевишнього кращої долі, умовляв не обійти його, нещасного лицедія, своїми милостями, дарувати йому волю, про яку мріяв, здається, з того часу, як зіп'явся на ноги. Він запевняв Всевишнього, що лишиться вічним боржником, тільки б він, вседержитель, дарував йому і його рідним жадану волю, він нікого і ніколи не образить, не ошукає, навпаки, всім ображеним і скривдженим буде другом і братом, поділиться останньою крихтою хліба з голодним. А ось на сцені, продовжував свою молитву молодий лицедій, він ніколи і нікого не копіюватиме, хай простить йому пан Зелінський, біс попутав. Якби трапилось раптом, скажімо, сьогодні, говорив сам до себе, якби ось знову пішла горезвісна "Корчма", він би грав її як треба, і жодного разу не прискалив би ока, не гаркавив і не гугнявив під ніс, подібно міському голові, нічого б не чув і не бачив, що робиться у залі, хай би осліп і оглух і хай би стеля у театрі завалилась комусь на голову, тому ж таки Зелінському — він би і бровою не повів. Не був би дурним, то і гроші, обіцяні Зелінським для театру, тепер би розділені були на всіх, а вони ой як потрібні кожному. Віднині буде розумнішим і не виставлятиме на посміховисько жодного "отця" міста, нехай той буде дурнішим із дурних бовдурів, знахабнілим здирником, хоч розбійником з великої дороги — йому все одно. А до всього сказаного лицедій ще додавав і обіцянки: не пити зайвого, бути слухняним і покірним у домі, не лізти на рожен у суперечках з товаришами, дослухатись до кожного слова, натяку директора театру, тільки б кінчилося ганебне рабство для нього, його дітей і родичів, а тоді він повністю віддав би себе високому мистецтву Мельпомени, і не деінде, а саме тут, у Полтаві, невеличкому затишному місті, у театрі, в якому доля звела його з незвичайною людиною — такого вчителя, як Іван Петрович, він би побажав і найближчим друзям, і своїм дітям, коли б вони захотіли колись віддати себе театрові. Український піїт — автор дивної поеми — не тільки розуміється у слові, його місці і значенні — він знає сцену, розуміє її закони.
А який нині, завдяки йому ж, Котляревському, репертуар підібрано! В театрі йде все те, що вони, лицедії, під час першої розмови пропонували. Крім "Корчми". Це була помилка. Хто, однак, не помиляється? Погналися за касою, послухались дурисвіта Угарова, а потім пошилися в дурні. Але добре, що помилку виправлено, п'єса не йтиме. Проте не "Корчма" робить обличчя театру, а такі вистави, як "Роман на великій дорозі" Загоскіна і його ж "Богатонов", "Удавана зрада" Грибоєдова і "Дон Жуан" Мольера, "Російський солдат" Федотова і "Дніпровська русалка" Краснопольського, і, звичайно ж, п'єси Коцебу, Крилова і Фонвізіна, а також і "Школа лихослів'я" Шерідана. Все це у репертуарі. Де і коли він, Щепкін, був би так зайнятий? Звичайно, ніде. На цих п'єсах він вчиться бути актором — простим і правдивим у кожному слові й жесті.
Невже бог, коли він є, допустить, щоб він, Щепкін, кинув театр, Полтаву і поїхав у Красне, став перед очі знавіснілої володарки і міряв їй землю?
У Спаській церкві людей о цій порі вже не було, і гарячі молитви та просьби, адресовані Щепкіним Всевишньому, ніхто, крім церковного сторожа, не чув. Слухаючи, як молиться, б'є поклони і що просить молодий панок, сторож усміхнувся:
— Ич чого захотів! Вольним бути! А свічку яку поставив?
— Що? — Щепкін аж здригнувся, несподівано почувши голос у порожній і дзвінкій церкві.
— А те, що час вже додому, паночку. Зачиняю, бо нікого ж нема, хіба що жебрак під дверима стовбичить ще.
— Я постояв би ще трохи.
— Прийдете до вечерні... Староста і свічки має привезти великі, купите — може, й поможе... Буває і таке.
Довелося, ще раз перехрестившись на золочений іконостас, піти. Йшов напівзігнувшись, церква поглинала нетверді кроки, вони відлунювали десь під самою стелею, а під ногами, на камінній підлозі, погойдувались, яскравіли світлі озерця сонця.
Вийшов на повітря і озирнувся. Навпроти — Сампсоніївська площа, ліворуч — аж ген далі — дзвіниця Успенського собору. А ще далі? Хата, куди б він постукався, коли б був сміливим. Хата Івана Петровича. Можливо, він вже повернувся від правителя і тепер все вирішено?
Тягнуло в бік Червоної площі. Йшов, робив невеличкі кроки і боявся: а раптом зустріне його, директора, і що ж він йому скаже? Зараз поки що можна хоч надіятись, а після розмови не буде і надії... І все ж він йшов і йшов, аж поки не вийшов на площу. Перед Успенським собором спинився. Широко, побожно перехрестився.
— Поможи, господи! — повторив кілька разів і озирнувся; а раптом хтось побачить і здивується: ось маєш, лицедій стоїть і хреститься перед собором... Звідси, від собору, крізь рідкий штахетник добре бачив лискучі вікна у хаті Івана Петровича.