— Навпаки, Тетяно Гнатівно, я вдячний вам, бо дали можливість дізнатись, які чутки ходять про нас.
— Інакше кажучи, я збираю ці чутки? Помилуй боже, що ж це виходить?
— Нічого такого не виходить. До слова прийшлось. І — знаєте що — покінчимо з цим. Скажіть краще, чим ви так засмучені? Що з вами?
— Здалось вам.
— Здалось, то й здалось, вибачте. — Помовчав, пройшовся за столом, підійшов до Пряженківської, додав з доброю усмішкою: — Будемо з вами працювати тепер, отож, чи не краще нам дружити?
Актриса теж усміхнулась, злетіла, як луска, зажура:
— А що? Давайте.
— От і добре. Коли що не так, кажіть мені в очі, не бійтесь — ми ж віднині друзі.
— Гаразд. — Пряженківська грайливо повела очима. — Тоді, коли дозволите, скажу вам: не віриться мені, що ми все оте, що сьогодні записали, поставимо. А якби вдалося — була б щаслива.
— Певно, будете... добре завантажені, бо доведеться грати.
— В усіх п'єсах? .Було б забагато для однієї. Хоч би в деяких, і то було б добре.
— Я це і мав на увазі, гратимете в тих п'єсах, де зможете показати себе, свої здібності, свій талант якнайкраще. Вірите?
Пряженківська не могла відвести очей від обличчя директора — тонкого, блідого від хвилювання, і сама не знать чого захвилювалась:
— Вірю... І знаєте що, Іване Петровичу, ось я і Катя Алексеева — моя старша подруга, — ми зовсім не знаємо вашого міста...
Котляревський дивився і слухав. Вона ж, притискуючи до грудей маленькі руки, опанувавши собою, говорила з милою грайливою усмішкою:
— Ви нам покажете місто?.. Кажуть, ніхто краще вас його не знає.
— Хто ж це вам сказав?
— Не має значення, але сказали... Ну то ж як?
— Гаразд. Ось завтра неділя. Зранку і підемо.
— То я скажу Каті, добре?
— Скажіть.
— Спасибі! — Поспіхом, ледь вклонившись, пішла із зали. А він задумливо дивився їй услід, ловив ледь чутний шерхіт шовкової сукні, стукіт легких черевиків.
13
Звичайно ж, не хотів і гадки не мав, а вийшло так, що він не господар слова. Такого, здається, ніколи ще не було, тим більше, що слово дав жінці, та ще такій чарівній, як Пряженківська. В думках уже вів її — звичайно ж, і подругу, Катерину Алексееву — на приворсклянські луки, вже прибрані першим весняним цвітом, понад рікою, горбами, долинками вони б вийшли в Монастирський ліс, що вже одягся в зелене вбрання і, тихий та величний, дивується світом. Можливо, постукались би і в монастирську браму — там зовсім близько, — цікаво ж дивитись на ранкову Полтаву з Монастирської гори, помилуватись розписами в монастирській церкві. А звідти чернечими стежками перебрели б на поле Полтавської битви. Він би показав, де і які полки стояли, звідки з'явився Меншиков на підмогу Петру, з якого місця побігли шведи і їх король, звідки йшли козаки на чолі з Палієм. Потім можна б і додому піти — там рукою подати до квартир, а коли б схотіли, то навідались би у гостині ряди, на Сампсоніївську площу. Після такої мандрівки дівчатам закортіло б чогось попити — зайшли б і до нього додому, посиділи б за склянкою чаю, з матір'ю б їх познайомив, вони б, певне, сподобались матері.
Та все вийшло не так, як гадалось, довелось вибачитись і твердо пообіцяти іншим разом — може, таки в найближчу неділю — піти на прогулянку.
Вислухавши дещо плутане пояснення Івана Петровича, Тетяна — спасибі їй — не образилась, не стала в позу незаслужено скривдженої, а — добра душа — вибачливо посміялась:
— Не давайте дарма обіцянок, бо ще щось трапиться. А скорше... знов злякаєтесь.
— Кого це я мав лякатись?
— Нас з Алексєєвою, двох жінок тобто, — блиснула білозубою усмішкою Пряженківська.
— Он як... Проте на вашому місці і я б, може, подумав так.
— Отож, міркуйте, пане директор, а мені — вибачайте — на репетицію час.
— Біжіть...
Напередодні, в суботу, директора театру несподівано запросив до себе Рєпнін. Не встиг на поріг ступити, не скинув одягу, як постукався княжий кур'єр. Мотря внесла записку. В ній було всього кілька слів, начертаних рукою — це він зразу спостеріг — Новикова: "їх сіятельство запрошують Вас, пане майор, на аудієнцію не пізніше сьомої вечора цього дня. Коли з якоїсь причини прибути не зможете, то повідомте про це через кур'єра, що подав записку". Яка, до біса, причина, коли сам правитель краю кличе? Довелось кидати варене й печене і бігти на прийом: ось-ось мала бути сьома година, запізнюватись, коли мав стати перед очі начальства, не мав звичаю. Та головне не в цьому — хай йому грець з тією точністю, — що мав сказати князь? Для чого так нагальне викликає, та ще додому, а не в канцелярію? Так просто — ні сіло ні пало — він до себе не запрошує. Невже з приводу приміщення поштамту мова йтиме? Ще, чого доброго, їх сіятельство передумав і накаже звільнити квартири, викинути акторів на вулицю? Та ні — Новиков мусив би попередити. Тоді — що?.. Хвилюючись, намагаючись не показувати свого стану, постукався в парадні двері княжого палацу; його зразу ж провели на другий поверх — у домашній кабінет господаря.
Ступивши на поріг, у мить одну оглянув і високі вікна, наглухо зашторені, у важких темної бронзи шандалах грубі бездимні свічки. Пахло ліками: настій валер'янового кореня впереміш з якимись травами. Так і є: князь нездужав, ось чому запросив до себе, додому. Він здавався жовтим, а можливо, та жовтизна на високому чолі і плоских щоках — від золотистих штор і такого ж кольору килима-, що відливав у світлі свічок ромашкової густоти ворсою. Князь сидів у зручному вольтерівському кріслі, ноги кутав хутряною повстю. Праворуч від крісла на столику світився прозорою порцеляною глечик з якимось питвом і тут же, під рукою, лежала розкрита зеленим оксамитом обшита тека. Почувши кроки, князь підвів голову від теки і, побачивши гостя, кивнув:
— Проходьте і сідайте... Ось сюди, ближче, — вказав на крісло поруч з собою.
Розмова тривала порівняно недовго. Іван Петрович розумів: затримуватись, коли господар почуває' себе не зовсім добре, нетактовно, про це, до речі, говорив і служник, коли вів його коридорами, але тоді не надав значення його словам, не дослухав їх. Вирішив про себе: ніякі свої справи не згадуватиме (а яка ж нагода трапилась), вислухає князя — і попрощається.