Так, власне, і поводились глядачі, що з'їхалися в Полтаву на літній ярмарок майже зі всієї України. Крім негоціантів, чимало наїхало і гостей зі своїми чадами і численною челяддю з Єлисаветграда, Кременчука, Пирятина, Миргорода, Золотоноші й інших великих і малих повітів величезної, як на ті часи. Полтавської губернії. Багаті ридвани, карети, легкі прольотки і брички, просто гарби утворили ціле місто з вулицями і завулками на ще недавно зеленій луці поблизу Ворскли, а тепер витолоченій до копитного сліду.
П'єси ці в більшості своїй глядачів хвилювали мало, простіше сказати, не лишали в пам'яті й найменшого сліду. Ледве падала завіса на грубо збиту сцену, як їх зразу ж і забували. Потім, після спектаклю, інший глядач не міг згадати, що ж він, власне, дивився, через віщо ламалися списи, про що говорили, над чим клопотались, від чого сміялися і над чим проливали невтішні сльози пани лицедії.
Помічено було ще й інше. Коли частина глядачів — добре вгодовані й надміру декольтовані дами у кринолінах, військові у венгерках і гусарських ментиках, чиновники губернського правління, купці у каптанах, прикажчики у піддьовках — заливалися від сміху, показуючи пальцями на невдаху-коханця, що, вимазавшись сажею до невпізнання, вилазив з каміна, деякі глядачі почували себе явно незручно: соромно ж було спостерігати, як солідні на вигляд мужі й жони бавилися протягом кількох годин дитячою грою. Серед цих диваків помічений був і доглядач місцевого будинку виховання дворян, відставлений від військової служби майор і піїт Іван Петрович Котляревський.
Він дивився поспіль усе, що показували бродячі лицедії, бо не так вже й часто навіть вони — бродячі — спинялися в Полтаві — невеликому губернському місті, хіба що в ярмаркові дні, при великих наїздах людей. І тому-то, незважаючи на постійну зайнятість у пансіоні, театр Котляревський відвідував щоденно. Як би там не було, а комедіанти мали відношення до сучасного театру, а це вже мало і певне значення; можна було щось корисне видивитись та й запозичити для свого — пансіонного — дітища.
Вдень то було чи ввечері, а він сидів до кінця спектаклю, не тікав, як це робили інші десь після першої дії; потім довго не полишало почуття невдоволення, а то й вини перед комедіантами, зайнятими у п'єсі, неначеб і він, скромний служитель на ниві народної освіти і, до того ж не байдужий музам, причетний до її появи.
Траплялось, щоправда, бачити п'єси за змістом і зовсім непогані, але акторська гра не задовольняла, ця ж таки гра задум п'єси зводила до нуля.
Почуття міри і досвід — нехай невеликий, але вистражданий в безкінечних репетиціях і роздумах над власними спектаклями — говорили йому: слово, мовлене зі сцени абияк — згубне для театру, адже слово може посіяти зневіру, і те ж слово здатне подвигнути і на щось корисне, на угодну богу і людям справу. І тому користуватись словом потрібно надто обережно. Вже не вперше утверджувався на мислі: тільки природність, тільки в ній єдиній — найкорот-ший шлях до розуму і серця глядача, надзвичайно чутливого до кожного слова, вимовленого зі сцени.
Харківські комедіанти не були винятком серед численних труп, що роз'їжджали в ті часи по губернських і повітових містечках неосяжної імперії. Замість того щоб вести діалог просто, природно, вони декламували, а по сцені не ходили, як прийнято між нормальними людьми,а крокували. Тому-то глядач — зовсім не дурень — в дію, яка відбувалась на сцені, не вірив, спектакль сприймав як суцільну вигадку, що надто далека від справжнього життя і здатна лише посмішити, та й годі. Справді, задля чого знадобилося вилізати до самої рампи, під свічні шандали і, не помічаючи партнера, буцімто його й зовсім нема, звертатись виключно до публіки, говорити з нею, однак, не просто, а завиваючи, ніби — нехай простять за порівняння пани лицедії — якісь здичавілі дворняги у смертельній тузі на нічне світило.
На сцені часто творилося щось зовсім дивне. За змістом п'єси актору належало посидіти, подумати, побесідувати з партнером, а він раптом — ні сіло ні впало — брався вибивати комаринського або гопака, що викликало скоріше осуд, ніж очікувані веселощі. Не веселитися, а вити хотілося від цих танців. Але як про це скажеш? Актор — людина і так зобиджена — пошле добровільного радника під три чорти і буде правий, адже він підневільний: що накажуть — мусить виконати: танцювати, співати, лити сльози — все, що зажадає режисер, а опиратимешся — прощай, театр, забудь, добродію, і стежку до нього. В середовищі лицедіїв, у бродячих трупах, як, між іншим, і в усіх інших театрах, існував щодо цього суворий законі не бажаєш виконувати волі господаря — забирайся на всі чотири сторони та й не озирайся.
І все-таки дуже хотілось поговорити, і, насамперед, з самим паном Штейном — антрепренером, що привіз свою трупу на літній ярмарок у Полтаву. Зрозуміло, говорити належало обережно, не ущемлюючи самолюбства, і, поєли-ку можливо, поділитися думками, якби він, скромний служитель муз і сам трохи режисер, поставив би, скажімо, аблесимовського "Мірошника" чи того ж "Лукавіна". З цією метою він вже двічі зазирав за куліси — і даремно: пан Штейн щезав з театру задовго до закінчення спектаклю, йти ж до нього в герберг, в номери, здавалось незручним.
Сьогодні, дочекавшись кінця вистави, знову попростував туди ж, за куліси. У вузькому коридорчику, що відділяв артистичні вбиральні від сцени, раптово — ніс до носа — зіткнувся з молодим актором, якого — знав про це з афіш — прізвище було Щепкін. Розминутися було ніяк. Щепкін, незважаючи на свій порівняно молодий вік, був досить натоптуваний, в усякому разі, його не можна було віднести до тонких і прозорих. Вони мимохідь спинились один проти одного. Котляревський вибачився і спитав, .де б він міг побачити пана Штейна. Молодий актор охоче відповів, що Штейн — тобто їх господар і режисер — мабуть, вже зволять почивати.
— Проморгали, милостивий пане.
— І це, вважайте, втретє, — погодився Котляревський.
— Господар наш, хай це вам буде відомо, не затримується після вистави ані хвилини... Тут є кому дивитись за порядком, а для нього головне, щоб каса була повною, а там хоч не розвидняйся... А ви, милостивий пане, чи не до нас в лицедії збираєтесь? — спитав Щепкін і затнувся: у коридорчику світла було мало, і тому в напівтемряві він спочатку не розгледів гостя, а судячи з виправки та голосу — молодого і чистого, — подумав, що перед ним людина не стара, може, одного віку з ним самим. Тепер, придивившись ближче, зрозумів, що пошився у дурні: невідомому гостеві було вже добре під п'ятдесят, скроні його густо вкрито памороззю, а по щоках і під очима — уважними і гострими — зміїлись неглибокі, та досить помітні зморшки.