Котляревський підвівся з крісел і, легкий, зграбний, більше того, елегантний у своєму вже не новому, але добре випрасуваному чорному сюртуці з білою хусткою на шиї, віаійшов до вікна, склав перед собою руки. Він сказав все, тепер слово за вами, пане директор, і не думайте, не надійтесь, що я відступлю, здамся, зречуся своїх переконань.
Саме про це говорив весь вигляд доглядача — поштивий, але незалежний і непохитний.
Квятковський, що залишався в кріслах, теж волів здаватись незалежним: одвернувшись, сидів насурмившись, щохвилинно знімаючи і знову ставлячи в глибоко вдавлену борозенку на переніссі окуляри.
Огнєв не поспішав з висновками. Він знав свою справу, мав немалий досвід служби і глибоко усвідомлював: правда на боці доглядача, в душі жалкував, що не може запропонувати йому місце учителя: доглядач не мав університетської освіти, а, крім того, — і це головне, — ніхто б не міг замінити його в пансіоні, в усякому разі, ні сьогодні, ні завтра. А що сказав би князь, який послав його в пансіон?.. Так, доглядач правий, але сказати про це прямо — принизити вчителя, вказати йому на незнання елементарної педагогіки. Ні, про це говорити потрібно, але не тепер, іншим разом, інакше він, учитель латині, "апостол Павло", дійде до самого міністра, клопоту не обберешся. Щодо "виховання лозою", тут він, Огнєв, своє право використав повністю, він це мусить зробити, бо, зовнішньо м'який і поступливий, доглядач теж мав характер, не менш твердий, ніж у латиніста, він теж ні перед чим не спиниться, якщо не присікти "вправ" Квятковського, хоча іноді і не завадить до слова і лози додати, тоді б і слово надовше запам'яталось. Але про це ніхто не повинен знати, бо, не дай господи, гімназисти одного дня і справді перестануть відвідувати класи. І думати про це неможливо. Чи не зрозуміло, що витівкам шановного "апостола Павла" він, Огнєв, мусить покласти край.
Підвівшись з крісел, осмикнувши на собі прим’ятий на бортах мундир, кілька секунд вдивлявся в вилиняло обличчя "апостола". Почекав, поки той, старанно протерши окуляри великою картатою хусткою, встановить їх на місце, Огнєв заговорив, причому дещо піднесено, майже офіційно:
— Милостивий пане Павле Федоровичу, мушу висловити вам величезне моє незадоволення. Як ви дійшли де цього в нашій гімназії? Адже у нас подібного досі не було, а ви... Віднині і назавжди забороняю вам оні вправи! Заготовлену ж лозу залиште у себе вдома для домашнього вжитку, — дозволив собі злегка вколоти надутого, як індика, "апостола". — Запам'ятайте, прошу: якщо мені стане ві домо про нові ваші "вправи", змушений буду просити вас про відставку. Я прийму її, не сумнівайтесь, хоч, треба визнати, нелегко нам буде без учителя латинської мови... Але — обійдемося. Правом, даним мені його сіятельством попечителем, а також і правителем краю, вимагаю неухиль ного виконання мого розпорядження. — Огнєв поглянув на Котляревського, той мовчки стояв біля вікна, нічим не виявляючи свого ставлення до слів директора. — Щодо ваших поглядів, пане доглядач, на методу викладання, то змушений сказати: вони, без сумніву, заслуговують уважного розгляду, і ми це зробимо на найближчій учительській раді. — Огнєв поправив твердий комірець, що підпирав чисто виголене тверде підборіддя, і звичайним безбарвним тоном закінчив: — А поки що, панове, ви вільні... Урок, вважаю, треба продовжити. І ви, пане капітан, вільні... Дякую!
Квятковський, ні слова не зронивши, вийшов, щільно прикривши за собою двері. Огнєв теж кудись поспішав і вже одягав шинель, він же, доглядач, теж мусив іти, клопоту у нього вистачало, причому зразу і не згадаєш, за що братися негайно, а що почекає...
Про сутичку латиніста з доглядачем гімназія знала другого дня, а на третій день про неї розповідали у багатьох домах Полтави.
Причиною такого швидкого поширення чутки став сам... Квятковський. Ображений на всіх і все, він пожалівся дружині, розповів, як Огнєв розпікав його, заслуженого наставника молоді, до того ж у присутності доглядача, оцього самого відставного капітана, що лізе в кожну щілину і до всього, бач, йому діло. Цього було досить, щоб скандал, який почався у класі і, здавалось, скінчився у кабінеті Огнєва, став того-таки дня відомим всьому місту. Друзі Івана Петровича, насамперед, Білуха-Кохановський (він не встиг ще відбути у полк) і Амбросимов так розходились, що збиралися з візитом до Огнєва, а коли не так — то й до самого губернатора дійти; Котляревський ледве умовив їх цього не робити. Багатьох обурювала поведінка латиніста, а він, ніби нічого не сталося, дозволяв собі кпини над доглядачем.
Ось і сьогодні, прийшовши в гімназію, пожалівся: його, мовляв, збираються вчити на старості літ азбуці. І хто б ви гадали? Ніколи не здогадаєтесь.
Хитрий Єфремов, скрививши тонкі губи в усмішці, спитав:
— Хто ж, однак?
— Та сам доглядач пансіону.
— Подумати тільки... Дожили. І чому ж, якщо дозволите, він навчає?
— Ви уявити собі не можете. — Квятковський, заохочуваний увагою колег (в кімнаті були присутні, крім Єфремова, Рождественський і Вельцин), продовжував: — Звелите бачити, я зобов'язаний не токмо латинь читати, але до того ж маю викладати недоросткам історію Риму, тек-с... Зобов'язаний розповідати, якщо мова йде про Ціцерона Марка Тулія і його промову проти Катіліни в сенаті, і хто вони, і чиї інтереси представляли, яким Рим був на ті часи. Ну, подумайте, як це вам подобається?
— А що? Досить цікаво... І що ж ви йому на те?
— Можете бути певні, — самовдоволено усміхнувся латиніст, переможно спідлоба оглянув товариство, круглі окуляри зловісно, блиснули. — Я сказав. Він надовго запам'ятає, тек-с... Викладати історію не зобов'язаний, і свого досить, нехай інші про те думають, коли є час і охота.
— Сильно сказано... А чим же він вимогу свою пояснює?
— Щоб, бачите, тим самим викликати інтерес до предмета.
— Ну й чудасія, — співчутливо озвався Рождественський, ховаючи усмішку.
— Саме так, дивацтво!.. Але, нехай вам буде відомо, він зумів де в чому переконати Івана Дмитровича, і наш слабодухий директор повірив. Так, повірив. Нам, панове, на найближчій раді доведеться роз'яснювати директору всю нікчемність і, я б сказав, шкідливість подібної методи. Надіюсь, ви мене підтримаєте?