Іван слухав ніч, поле і ...пісню. Вона народилася раптом, як, мабуть, народжується вітер або дощ. У пісні чувся сум за молодістю, яка промайнула ластівкою і навіки щезла, і ще щось невимовне сумне, що брало за душу. Іван склепив очі, віддаючись чарам пісні, намагаючись зрозуміти, хто співає. І тихо покликав:
— Дядьку Харитоне, чуєте пісню?
— Співають? — Обличчя Харитона — з бородою й вусами, худорляве, зморшкувате — здавалось бронзовим. — То не пісня, пане вчителю.
— А що ж?
— То земля наша матінка стогне. Болять їй муки людські...
І, зітхнувши, одвернувся, не сказавши ні слова більше. А пісня вже згасла, потонула в полях. Хто ж співав? Невже Харитон?
Іван попрохає, щоб Харитон проспівав ще раз, і він запише слово в слово. Щоб не забути і при нагоді іншим розповісти.
Непомітно для себе задрімав і раптом побачив, як Груша підвівся, перехрестив спочатку Лавріна, потім Савку, перехрестив і повітря в напрямку воза, на якому лежав Іван. Пізніше не міг пригадати: привиділось ие йому чи справді старий Харитон хрестив його на сон грядущий.
На світанку змерз і прокинувся.
Багаття давно погасло. Але досить було повіяти легкому степовому вітерцю — і воно знову ожило. Так, мабуть, і в житті людей. Інколи здається, життя щезло, погасло, а здійметься буря — із небувалою силою воно засвітиться, знову забуяє.
Перший підвівся дядько Харитон, хоч ліг останній. Услід за ним протер очі й Лука. Вони підняли синів, стали готуватися в дорогу.
Ожила і корчма. Із низького димаря над дахом потяг густий дим, заслав сіро-голубе небо, розсіявся по степу.
— Як почувалося? — питав Груша, ласкаво позираючи на Івана, стежачи, як той вибирається з візка.
— Добре! Дякую!
— І нічого ні наснилось? Може, яка із панянок привиділась? Їх не кличуть, а вони приходять.
— Скоріше якась з вусами присниться після нашої розмови, — усміхнувся Лука; він дістав казан, обчистив трохи картоплі, нарізав цибулі.
— Вгадали, — засміявся Іван. — Та з такими, що за вуха закладають.
— То, значиться, мосьпане, на добре. Нема гірше, як баба приверзеться, вважай, день пропащий, — зауважив Харитон, підкладаючи у вогнище свіжоналоманого галуззя.
— Таке скажеш, куме. То нам уже, може, і ні до чого панянки, а в пана вчителя діло молоде, йому в самий раз про це думати.
— Луку послухати, так пора вам, пане вчителю, женитися.
— А чого ж, і женимо. Та ще таке весілля відгуляємо. Нехай сміються злидні. І я, старий, заспівав би "Не до солі".
— А метелицю не вшквариш?
— А чого ж? Можна... разом з тобою, старий хріне, — відповів Лука, засипаючи жменею пшоно в казан.
Вернулися хлопці, привели з водопою коней, дали їм вівса й стали знімати колеса, щоб перед дорогою змазати дьогтем.
— А чи не час Савку твого женити? — спитав Харитон.
— Тю на вас, дядьку, — озвався Савка. — То, може, самі надумали? Ви ж удівець. Так мене в дружки візьміть.
— От негідник. Йому слово, а він, бач, двадцять, — розсердився Харитон.
— Тобі, куме, не догодиш, — вступився за сина Лука.
Скоро закипів куліш Лука нарізав у миску сала, ложкою розтер його і вкинув у казан. Тим часом Савка й Лаврін, помазавши колеса і осі дьогтем, тугіше пов'язали мішки на возах. Залишилось перекусити та й рушати.
Прислухаючись до підводчиків, їхньої мови, незлої перепалки, Іван думав про те, що доля не обійшла його: йому доведеться жити в однім селі з такими ось людьми, як його супутники, він зможе бачити їх, коли заманеться, говорити з ними, слухати їх, спостерігати в щоденному побуті, і все це, без сумніву, знадобиться в задуманій роботі.
Уже закінчували снідати, коли в корчмі почувся незвичний гомін. Нараз хряпнули двері, з корчми вийшли два поліцейські, вивели на ґанок людину і потягли через увесь двір до воріт, де стояла готова в дорогу підвода, і звалили на віз поверх розстеленого рядна. Один поліцейський лишився у дворі, другий повернувся в корчму. Іван підійшов ближче, поліцейський не зупинив його, і він добре роздивився на арештанта, ще молодого, з зарослою брудно-сірою бородою, з напівзакритими, глибоко запалими очима. Ліва нога й рука в нього були сковані одним ланцюгом, за кожним рухом він гримів, і звук той у степовій тиші вдавався особливо жахливим. Неважко було здогадатися, кого везли поліцейські, але одежа на чоловікові була не арештантська. Розірвана в кількох місцях чорна сукняна куртка й такі ж грубі штани, на ногах — задубілі капці. Голова непокрита, світле волосся прилипло до скронь.
Іван осмілів:
— Пане поліцейський, чи потрібна йому допомога?
— А ви, мосьпане, лікар?
— На жаль, ні, і тому мушу сказати: недалеко звідси Пирятин, і там, наскільки мені відомо, розквартирована військова команда, а значить, повинен бути й лікар.
— Обійдеться. Нам би його доставити в Бєлгород і здати поміщикові, а він молодий, видужає.
— За що ж його в заліза?
— Втікач. Волюшки, бач, захотілося. От його і схопили. Супроводимо за призначенням... Наше діло — служба. Поліцейський виявився балакучим, і в якусь мить Івановові стало ясно, кого служиві везуть, що за арештант під їх наглядом.
Тим часом із корчми вийшов другий поліцейський, рудуватий, з нахмуреним поглядом чолов'яга. Він ніс з собою якесь причандалля і зброю.
Побачивши Івана, спитав:
— Вам чого, пане?
— Лікаря пропоную... У Пирятині він повинен бути. Вам якраз по дорозі.
— Лікаря? Бракувало нам ще цих турбот. Нам що? Хай хоч і преставиться.
— Гріх на душу візьмете, панове поліцейські.
— Ніколи нам, пане... їхати треба.
— А може, я допоможу? — підійшов Харитон. Він стояв поблизу і чув усю розмову.
— Мужик? — хмикнув рудий.
— Мужик. І лікар, хоч і сільський. Не довезете людину, а я, може, допоможу йому.
— Ти, Харитоне? — спитав Іван.
— Я. Так дозвольте, панове служба?
— Підходь, подивимось.
Старий підійшов спокійно, впевнено... Розстебнув на грудях хворого сорочку, приклав долоню, потримав деякий час, неначе наслухаючи. Потім покликав Лавріна.
— Принеси амброзію.
Лаврін — не встиг батько слово сказати — уже біг до возів, а через кілька хвилин приніс охайно зав'язаний клаптем білої матерії глечик. Харитон розв'язав його, надпив кілька ковтків сам і підніс до пересохлих губ хворого, підтримував йому голову, щоб зручніше було пити. І все ж хворий пив погано, багато рідини вилилось.