Котляревський чемно вклонився в бік директора і сів на своє місце. Він вважав за краще не вступати в полеміку з латиністом, хай тепер вирішує Огнєв, а він, доглядач, своє сказав, і коли буде потрібно, все повторить з самого початку, але від свого не відступить і, коли треба, стоятиме на своєму, бо виключити Остроградського — зробити непоправну помилку. Хто тоді лишиться в класах? Та він переконаний: хлопець вчитиметься добре, варто тільки допомогти йому.
Огнєв рубати з плеча не посмів, розумів, що правда за доглядачем, і те, що більшість вчителів мовчки, але підтримала капітана, переконала його в цьому ще раз. Так розмірковуючи, Огнєв згодився з доглядачем, думки його здалися слушними, він і сам був за нові методи навчання, щоб вихованці знали, що вчать, і тоді з'явиться необхідний в таких випадках інтерес до науки, як про це вірно зволив говорити доглядач.
Більше про Остроградського цього дня не говорили...
Зморений, сидів тепер Іван Петрович в жарко натопленій кімнаті, прислухався до звичного гомону в коридорах, а в думкапродовжував суперечку, яка почалася на вчительській раді. Обмірковував, з чого почати розмову з Остроградським, як краще підійти до хлопця, і вже збирався покликати його, як зненацька шум біля воріт привернув увагу. Те, що він побачив, анітрохи не здивувало, що ж, приїхав ще один абітурієнт, та ще, мабуть, як видно, і здалеку. Вкрита густим шаром пилу, якого вона назбирала на губернських шляхах, карета вкотилась у двір і зупинилась біля ґанку.
Кучер, не молодий уже двірський челядник, в густій чорній бороді, з якої баклажанами визирали рожево-руді, обвіяні вітром щоки, придержуючи довгі поли свитки, зіскочив з козел і відкрив заляпані грязюкою дверцята. З карети зійшло двоє: старий у.довгому кожусі, і хлопчик — років дванадцяти-тринадцяти, теж у теплому, критому цупким сірим сукном кожушку та м'яких козлових чоботях.
Хлопці, що грались надворі, миттю обступили приїжджих, перебиваючи один одного, показували, як краще пройти до пана доглядача, на ґанку відступали до билець. даючи старому в широкому, як дзвін, кожусі вільніше пройти у вузькі двері. Діонісій, що чергував у той день, зустрів прибулих в напівтемному коридорі, запитав, до кого вони і навіщо, і запропонував роздягнутися, скинути у вітальні верхній одяг, а тим часом він, помічник доглядача, доповість "їх благородію". Та Котляревський сам вийшов у коридор, прийняв гостей без доповіді і провів їх до себе. Поки вони роздягалися, подумав, що, як не важко, доведеться і цього разу — та, мабуть, і не востаннє — відмовити прибулим. З чим вони приїхали, він вже знав, це ж кожному зрозуміло, навіщо стукають у будинок, та ще і з отроком гімназичного віку. І все ж таки був уважним, привітним, просив розміщатися вільно, старому запропонував крісло біля каміна, щоб трохи зігрітися з дороги, хлопчика влаштував на вузеньке шкіряне канапе — теж ближче до каміна, в якому горіли, спокійно і рівно потріскуючи, березові полінця. Сам же відійшов до столу, відклав на вугол стос книг, теку з паперами, присунув до себе попільничку-коритце, люльку та коробку з тютюном з вирізьбленими на ній картинами на тему "Штурм і взяття фортеці Ізмаїл". Проте запалювати не поспішав, чекав, коли старий віддихається і заговорить.
Той не змусив довго чекати, ковзнув поглядом з-під широких, несподівано чорних брів по шафах з книжками, провів долонею по вусах і мовив:
— Прибилися ми здалеку, з самої Золотоноші. Крав світу, можна сказати.
Старий почекав: що скаже доглядач? Але той мовчав, і кашлянувши, старий продовжував. Він з хлопцем майже тиждень на колесах, щоправда, коні у них добрі, але все одно, дорога восени — не розженешся, розбита вщент, кисіль киселем, ночували, де наздоганяла ніч — переважно в корчмах, піднімалися з півнями, тільки в Майорщині по-людськи переночували, бо до знайомих потрапили. І ось вони нарешті тут, у славній Полтаві, а він не певний: можливо, усі оці неприємності, що спіткали на шляху, — марні. Та й то так: пізно надумали, мабуть, чада панські вже давно штудіюють у класах. Він-то казав паніматці, відмовляв, почекаємо до весни, а вона своє: "Їдь, може, і візьмуть нашого Тараса... Що ще сказати вам, милостивий пане? Пані у нас добра, а все ж не чоловік — жінка, куди їй до свого покійного, той був голова. Так що тепер у вашій волі — залишатися нам тут чи повертати голоблі. А якщо все ж можна, то, заради господа, запишіть до свого куреня і нашого козака".
Так, Котляревський не помилився: ще один невдаха — абітурієнт. З відповіддю не квапився: не хотілося так одразу відмовляти нежданим гостям, до того ж, із Золотоноші вони, одна лише згадка про яку змусила серце частіше битися, мов і насправді і зараз ніщо не забуто і не поховано. Мовив по хвилинній мовчанці:
— Бував я колись у-ваших краях.
— І давно, дозвольте поцікавитись? — підбадьорився старий.
— Та давненько...
Котляревський чітко пригадав свій останній день у домі пана Голубовича, останнє "прости" і ті слова: "Ніколи не забуду вас, дорогий вчителю..." Написані на клаптику із зошита напівдитячим почерком, слова ці лишились у самому серці. Скільки пролетіло часу, чого тільки не пережив, а викреслити їх із пам'яті несила. Ніколи після цього вони з Марією не зустрічались і, як не дивно, не намагалися зустрітись, в усякому разі він; в одну мить загубивши грунт під ногами, пішов з дому свого першого і єдиного кохання, не маючи ніякої надії на щасливу зустріч. А вона? І вона, мабуть, не шукала його, бо ніде, де б він не бував, чутки про неї до нього не доходили. Та й те сказати, де б їй знайти його стежку, адже був він військовий, і куди тільки не кидала його примхлива доля за ці роки... Армія. Війна. Штурм Ізмаїла. Раптова відставка. Бідування у столиці. І ось вже більше року він тут, у Полтаві. Немало пережито. Час би вже і про себе потурбуватись. А думати ніколи. Кожний день, кожний час — у постійних турботах.
Чорне з рідкою сивиною волосся впало на чоло, закрило очі. А старий, не наважуючись перервати роздумів пана доглядача, стиха, в рукав, покахикував. Хлопчик теж сидів тихо; відчуваючи, що сповзає на підлогу, посунувся вище, всівся зручніше.