Може, тебе вже нема. Може, лиця твої зчорніли, вилились очі, сміх навік розсипався й завмер у просторах. Але я глибоко вірю, що країна моя родила ще таку, як ти, таку рожевощоку і синьооку. І коли вона де-небудь є, коли цвіте і співає пісні, коли любить весну, плете вінки і зриває сині сливи, я не хочу, щоб вона думала про мене зле. Все, що казали про мене мої знайомі – брехня. Я ніколи не був женоненависним.
Де ж Ліда? Ліда? Моя Богиня, яку вимріяв, вирізьбив з найкращого мармуру, влив їй душу і помістив у серці своїм?
Після першого балю, на якому вона танцювала танґо, довго, аж до весни, не бачив я її. Чи сердився на неї? За що? За те, що вона впилася баритоном Гриця, хвилями танґо і блиском його очей?
Треба бути підлим, щоб сердитися за це. Ні. Я не сердився. Навпаки. Вона стала для мене ще більш бажаною. Святість її зросла, а серце моє коли й боліло, то що значить цей біль в порівнанні з величчю її святости.
Та одного весняного дня… Саме сонце так гріло. Напередодні я вже через вікно своєї кімнати бачив молодика і безліч зір. Я дивився на них і чув у серці богиню. Рано встав і, переслідуваний неспокоєм, гасав по обновленому весною містечку.
І дерева гнулися тонами, і хрести золоті горіли в блакиті, і голуби білі, срібні і чорні воркотали та купалися в соняшнім промінні.
Згадав Гриця і думаю: чому я ненавиджу Гриця? Чому я лютую на Гриця? Невже тільки за те, що у нього дужий голос і вип’яте підборіддя? Хіба ж я не більший, не сильніший від нього? Хіба ж він – Гриць Чорний, мій приятель, вміє так розкішно курити люлечку, так талановито мовчати в товаристві і так тішитися голубами? За що ж я на нього серджуся?
Звернув за ріг і покопирсаним хідничком попід довгим рядом каштанів із щойно розвинутими, ще липкими листочками, весело пішов до Гриця. Прийду, стисну руку, ввіллю йому поглядом любов, попрошу:
– Даруй, Грицю! Любий, дорогий Товаришу! Давай знов спільно читатимемо Тичину.
А він широко засміється, поблажливо (він завжди краще від мене розумів Тичину) подивиться на мене, витягне "Соняшні кларнети".
І сонце, і голуби, і отруби фанфар. На деякий час, поки Гриць Чорний урочисто тримає у своїй білій, з довгими тонкими пальцями руці цю книжечку, я не слухаю ні Тичини, ні фанфар. Мій погляд лізе по довгих його пальцях, обмазує кожну шпоньку його чохлів, любується станом, чолом, носом. Волосся чорне, хвилясте, хильнулося назад і застигло. Чоло рівне, високе підтяте бровами дбайливо і розраховано. Як приємно, як дуже приємно, що Гриць мій товариш… мій приятель. Коли б я був Грицем, я ніколи не був би моїм товаришем. Хіба ж він мені рівня?
Йшов і думав. Хідник, побиті камені під ногами, каштани. Сюдою не їздили ні авта, ні трамваї. Це велике місто. А все-таки тут і хідники, і числа на будинках, і тонка панночка з парасолькою. Не тільки він, але й я був здивований. У нього застав Ліду. Вона сиділа на канапі блідувата, спокійна, дещо вилиняла. Коли подавав я їй обидві руки, вона встала. Я почувався навіженим, ніби щойно з потягу, який привіз мене з далекого краю на Україну. Хто б не вичитав у моїх очах радости, щастя, захоплення? Кожний предмет викликав буревій бажання обняти його. Лідині, порвані на пальчиках, рукавички, і ці розцілувати хочеться.
Гриць узяв мою гарячу руку, тріпнув нею. Він був, видно, збентежений, бо зараз відняв її і заховав у кишеню, так саме, як і ліву. Він ані не сміявся зі мною. Чоло хмуре, ніздрі носа нервуються.
– Чого ти не сядеш, – майже крикнув він Ліді. Вона якось крадькома, нето всміхалася, не то збиралася заплакати, і стояла…
– Сядь! Чуєш?… Раз, два, три – ступив до неї такими впертими кроками, ніби вона мала втекти. Але вона лише відступила від канапи і стала під стіною. Тоді він, суворий і рівний, не виймаючи з кишень рук і не вважаючи на мене, підійшов щільно до неї і припер її своїм животом до стіни.
Я остовпів. Моя Ліда, та, яку я боявся навіть поцілувати, та, якої різьблену богиню свято ношу в серці, та сама горда, свавільна Ліда, вона навіть не думала робити якийсь спротив. Вона не вирвалася, не розсердилася; не крикнула голосом, повним жагучого гніву: "Нахабо! Геть! Геть від мене з твоїм осоружним животом! Не смій торкатися!"
Ні. Цього не сталося. Більше того. Замісць того він ще кричав на неї. Вона за щось винна була. Вона майже залякано дивилася на нього, а опісля (хай тріснуть мої очі) я помітив, що з її колись небесно-синіх глибин зненацька викотилися і розсипалися по лицях великі сльозини. Вони котилися поквапом і, вирвавшись, падали. Падали скрізь: на груди, на живіт Гриця, бо рук він так і не видобув з кишені.
Я ж усе ще лиш дивився. Груди твердніли прикрим бажанням. Очі все більшали, і в них зажаріли вовчі огники. Зрошений дівочими слізьми, Гриць дещо видно, розм’як. Він зволив дістати з кишені одну свою ліву руку і незґрабно лівшуном ляснув її злегка кілька разів по засльозеній щоці.
– Стій! – вереснув я, згрибнувши в кулак карк приятеля. Передня шпонька його комірця відразу тріснула. Він сіпнувся назад і розкрячився.
В той час друга моя долоня зі зручністю акробата цяпнула і зім’яла в кулаці все його причиндалля спереду, починаючи від шовкової кравати до білої шкури грудей виключно.
– За що ти її?! – труснув я ним.
Він запручався. Він протестував. Я не смію втручатися в його "особисті справи". Чорт бери всі особисті справи. Мій кулак, який ніколи не відзначався скромністю моєї душі, майже любовно торкнувся його щелепів. Він крикнув і досить швидко клякнув додолу. Я ніколи й не сподівався, що він ані не спробує борикатися зі мною.
Перед моїм розжареним, лютим, осатанілим обличчям мигнула Ліда. Вона, видно, кинулася боронити нас. Я глянув на неї, глянув мигцем, побіжно. Глянув, як дивляться на ображених, на калік, на жебраків. Жаль пронизав моє серце і раптом з болем і зойком розбив, знищив там мою виплекану, горду богиню.
Пригадую, вирвався я з цієї хати, як вириваються заспані посеред несподіваної пожежі. Весна линула на мене хвилю свого сильного життя, і я відчув неймовірну міць. Хотілося зупинитися і полюбуватися собою. Очайдушні зойки мойого порваного сентименту ревіли ще в ухах, але назустріч перлася буревійна симфонія величньої, зоряної ночі. Твердо, кам’яно дудніла під ногами земля і, відбігши далеко, під розлогі соковиті каштани, перший раз по довгому і болючому часі, з насолодою закурив я свою задавакувату люлечку.