Відвідини мого найкращого друга, якого не бачив я шістнадцять років, залишили після себе щось незбагнуте. Вони вирвали мене з химерних витівок щоденного розбещеного буття.
Ми зблизилися до страшного 1915/16 року. У вогні війни гартувалася наша приязнь.
Коли ми, сірі, брудні, скорше викопирсані з землі камінюки, ніж люди, сиділи у глибоких звірячих норах, коли над нами і під нами гасала смерть, десь глибоко у нутрі наших сердець купчилася і випиналася назверх непомірна у своїй урочистій величності любов.
Звідсіля родилося пречудове та спрофановане слово "товариш". Тут смертю кувалося побратимство, кров’ю писалися вічні союзи. Тут тисячі людських сердець билися одним пульсом крови, одним диханням всемогутнього бажання жити.
Досі бачу його таким, як був тоді. Червоне, заялозене, вперте обличчя. В зубах проста коротенька, набита міцним і смердючим тютюном люлька. Сірі, ніби литі з олова очі, густо скупчували свою увагу в непомітний якийсь спогад минулого. Він сидів тоді непорушно, дуже подібний до своїх велетенських вкованих залізом чобіт. Дуже рідко випинається його тверде, густо заросле морогом рудуватої щетини, підборіддя з глибокою ямкою.
Ми носили тоді по 30-40 кільо на плечах. Тижнями не спали, по три дні не їли, робили шістдесят-сімдесят кільометрів денно пішки… Спали на снігу, сиділи в багні, у воді, пеклися в огні… І ми не кашляли, не хворіли. Серце билось чітко. М’язи пружисто гнулися, мов литі з найкращої криці. Нерви з суворою послідовністю виконували свою невдячну службу.
Таким був мій приятель, якого останній раз бачив, коли наш відділ темної, ніби гробове підземелля, ночі кинуто на ворожі окопи, густо оплутані павутинням кільчастих дротів.
Була глибока осінь. Злорадісно скавулів західній вітер. У чорній далині жахкотіла пожежа.
Під самими ворожими дротами нас зустрів скорострільний вогонь. А коли на світанку якимсь чудом я віднайшов себе знов у наших роздовбаних окопах, мого приятеля не було з нами. Разом з безліччю інших лишився він там…
* * *
Минуло шістнадцять років. Одного разу в маленькому часописі провінціяльного містечка вичитую: "Д-р-юр. Семен Плужник, адвокат у справах і т. д., число телефону…"
Вам ці слова абсолютно нічого не кажуть, але для мене… Якби найбільший поет світа написав найґеніяльніший твір, він не викликав би в моїй душі більшого буревію захоплення, ніж це звичайне оголошення.
Блискавично використовую число телефону, і по короткому часі зчинився у слухальці такий гураґан радости, від якого ледве не тріснуло моє ухо. Ми через сотні кільометрів подавали собі братні обійми, уявляючи себе такими самими червонопикими, брудносірими і кам’янотвердими. А висновок розмови – обов’язкова, тричі підкреслена зустріч.
День мого від’їзду до К., де жив приятель, видався препоганим. Іржава пляма сонця ледве проривалася назверх. Повітря жовтня, мов каламутна содовка, осоружно шипіло. Обрій погрожував купами розпатланої і брудної бавовни, а яскраві пузачі клени горіли незгораємою купиною, відтинаючи час від часу восково-жовті долоні, що поволі вертко спадали додолу та густо обмацували холодіючі груди землі.
Через поспіх спізнився я до автобусу, який мав відвезти мене на двірець. Вилаявшись останніми словами, жену геть горбатого візняка з його рудими кінськими кістяками. На щастя, трапилася якась таксівка і, злупивши з мене неймовірну ціну, щасливо довезла мене на двірець три хвилини перед від’їздом поспішного поїзду.
Нарешті бачу його перед собою.
Плужник? Мабуть, він, але подвійні в золоті очі, лисина, що делікатно глянула з-під твердяка, надуте, ніби перебільшене обличчя, – все це здавалося мені чужим. Щоки, що горіли, як горить кухоль свіжого пива, та заковане у твердий пребілий комір підборіддя й такаж потилиця злорадно сплюгавили той колись клясично чудовий образ.
Обіймались, ніби двигали бахматі кулі. Сяючі його окуляри, пара золотих зубів, краватка, а особливо ядерна перлина в ній, кричали бажанням подобатись. На череві хвилювався золотий брелок годинника (серце, пронизане зернятком рубіну). Гармонію доповнила солідна пані зі здоровезним псом на плетеному шнурочку. А на ній леопардова шкіра…
"Моя дружина", – це лише просте речення аж надто личило тій пані. Мої уста тріпотливо й побожно торкнулися її рукавиці. Не менше уваги уділив я також і псові, що носив горду назву – Тиран і так вимахував своїм хвостиськом, що викликав справжнє зворушення не лише у "моєї дружини", а також у товстющої перекупки у чорному одязі, що стояла біля нас з плетеним кошиком на руці.
По знайомству з панею і Тираном, мій приятель вказав на чепурну зелену лімузину. Вона ледве вмістила наше товариство, з якого виділявся гордий Тиран… Сонце тим часом сповзло за стару, оброслу мохом, стріху жидівської синаґоґи. Осінь нічого, крім холоднечі, не обіцяла, а тому, опинившись у сальоні мого приятеля, я відчув і достойно оцінив усі здобутки сучасної цивілізації.
Перш усього – освітлення. П’ять, матового шкла, куль зливою електрики стлумили остаточно кволість згасаючого осіннього дня. Фотелі, піяніно, тяжкі малюнки, запах кольонської води, воску свіжонатертого паркету, пса – все це творило особливий настрій "благоденствія", ситости.
Я не дивився на ніщо, але бачив усе. Наше товариство розсілося у фотелях, задиміло, загомоніло. Центром загальної уваги був Тиран, який виразно співчував нашому захопленню. Довідався я швидко і коротко всю його біоґрафію та про сварку між подружжям за його назву. Вона бажала охрестити його іменем одного з найсильніших диктаторів Евразії, але він рішуче спротивився. Назвали Тиран, і справа покінчена. Довідався я також докладно про стан його здоровля. Показується, що часто хворіє нежитем, а тому доводиться витрачати на ліки, "лікаря", а тепер же ж кріза. Ну, але вже, слава Богу, йому легше. Три дні тримали бідолаху в кімнаті з обв’язаною шиєю. "Ти! ти! ти!" – і пані приятеля не витримала, щоб не кинутися до Тирана і не зчавити його шиї так, що той аж зойкнув.
Уважно і достойно, наповнений гарячим співчуттям, вислухав я болі і скорботи вельмишановної господині. А тим часом у сусідній кімнаті забілів стіл, вкрився порцеляною та кришталем, постала і заблищала верхівкою пляшка з виразним мадярським значком.