— Чи пощастило комусь урятуватися від неї? — спитав відьмак, не звертаючи особливої уваги на слова вельможі. Сегелін і Остріт перезирнулися.
— Так,— сказав бородань Сегелін. — На самому початку, років шість тому, вона кинулася була на двох солдатів, що вартували біля гробниці. Одному пощастило втекти.
— І ще був один,— утрутився Велерад. — Мельник, на якого вона напала за містом. Пригадуєте? Мельника привели наступного вечора до кімнатки над кордегардією, де оселили відьмака. Допровадив його туди солдат у плащі з каптуром. Розмова, однак, не дала нових відомостей. Мельник був переляканий, щось белькотів і затинався. Куди промовистішими виявилися рубці на його тілі — упириця мала особливі пазурі й надзвичайно гострі зуби, передусім ікла — по два з кожного боку. Пазуриська у неї були значно гостріші від котячих, хоча й не такі загнуті. Власне, лише завдяки цьому мельникові пощастило вирватись. Закінчивши оглядини, Геральт відпустив солдата й мельника. Солдат, однак, за мить повернувся й скинув каптура. То був король Фолтест власною особою. — Сиди, сиди,— заспокоїв він Геральта. — Я до тебе неофіційно. Задоволений обстеженням? Я чув, ти ходив до старого палацу перед полуднем?
— Так, пане.
— Коли берешся до діла?
— До повного місяця ще чотири дні. Отож, після цього.
— Хочеш до неї попередньо приглянутись?
— Ні, це не обов'язково. Але... сита королівна... буде менш рухливою.
— Упириця, пане майстре, упириця! Не бавмося хоч би тут у дипломатію! Королівною вона ще тільки буде. Власне, про це я й прийшов із тобою балакати. Скажи мені неофіційно, коротко і ясно — буде чи не буде? Не прикривайся тільки своїми кодексами! Геральт потер чоло:
— Чари можна зняти. Якщо не помиляюсь, для цього справді слід перебути ніч у палаці. Коли спів третіх півнів заскочить упирицю поза труною, зникнуть чари. Так з упирями звичайно й чинять.
— Так просто?
— О ні! По-перше, треба якось ту ніч пережити. Крім того, можуть виникнути різні ускладнення. Скажімо, потрібна буде не одна ніч, а три зряду! Ну, і бувають випадки... так би мовити... безнадійні.
— Так-так,— скрушно зітхнув Фолтест. — Я чув це від багатьох. Забити потвору, бо невиліковна. Майстре, я певен, з тобою про це вже розмовляли. Знищити людожерку без церемоній, на самому початку, а королю сказати, що не було іншої ради. Король не заплатить — то ми заплатимо. Дуже вигідний спосіб. І дешевий. Король відьмака повісить, золото лишиться.
— Король справді повісить відьмака? Фолтест мовчки поглянув ривійцеві в очі.
— Король і сам не знає,— мовив він нарешті. — Але враховувати й таку можливість, гадаю, варто. Тепер примовк Геральт.
— Я зроблю все що зможу,— сказав він по паузі. — Та в разі чого, рятуватиму власне життя. Ви, пане, теж мусите враховувати таку можливість. Фолтест підвівся,
— Ти мене не зрозумів. Не про те йдеться. Ясно само собою — вб'єш її, якщо зробиться надто жарко, інакше вона вб'є тебе — вибирати тут ні з чого. Не розголошую цього, а проте твердо вирішив не карати того, хто вб'є її захищаючись. Але хай Бог боронить того, хто вб'є її, навіть не спробувавши від чаклувати. Дехто вже й палац підпалював, і з лука в неї стріляв, і пастки ставив, аж я мусив урешті кількох повісити. Та не про те йдеться, майстре. Слухай!..
— Слухаю, пане!
— По третіх півнях, як я зрозумів, упириці не стане. А що буде?
— Коли все буде добре, то, очевидно, буде чотирнадцятилітня дівчина.
— Червоноока? З крокодилячими зубами?
— Ні, звичайна собі дівчина. Принаймні...
— Що?
— Фізично.
— От тобі й на! А психічно? Щодня на сніданок цеберку крові? Людське стегенце?
— Та ні! Як би це пояснити... Вона буде на рівні... ну, десь трирічної-чотирирічної дитини. Тривалий час потребуватиме піклування.
— Це ясно. А... чи не може все те до неї повернутися з часом? Відьмак мовчав.
— Ага, значить, може. І що тоді?
— Коли після тривалої, кількаденної непритомності помре, треба спалити тіло. І то хутко. Фолтест насупився.
— Не думаю, однак, що до того дійде,— мовив Геральт. — Для більшої певності дам вам кілька вказівок, як зменшити небезпеку.
— Саме тепер? Чи ж не заскоро, майстре? А якщо...
— Саме тепер,— перебив його ривієць. — Всяке буває. Може, вранці знайдете в гробниці відчакловану королівну і мого трупа.
— Навіть так? Попри мій дозвіл на будь-який самозахист? Попри те, що й без мого дозволу ти, здається, на все готовий?
— Справа дуже серйозна. Ризик справді великий. Так що послухайте: королівна постійно має носити на шиї сапфір, найкраще — інклюз, на срібному ланцюжку. Постійно. Вдень і вночі.
— Що то таке — інклюз?
— Сапфір з пухирцем повітря всередині. Крім того, в кімнаті, де вона спатиме, час від часу треба палити в каміні гілки ялівцю й ліщини. Фолтест сидів у задумі.
— Дякую тобі, майстре. Я так і робитиму, якщо тільки... Але послухай і ти мене. Якщо допевнишся, що випадок безнадійний, забий її. Якщо подолаєш чари й дівчинка стане... нормальною... але потім виникнуть хоч якісь сумніви — забий її. Не бійся, нічого тобі не загрожує. Я справді на тебе кричатиму, привселюдно вижену тебе з палацу і з міста, але більш нічого. Нагороди тобі, зрозуміло, не дам. Може, виторгуєш її, сам знаєш, у кого. Вони хвилю помовчали.
— Ґеральте! — Фолтест уперше звернувся до нього на ім'я. — Це правда, ніби дитина вродилася такою лишень через те, що Адда моя сестра?
— Дурниці. Жодне закляття саме собою не діє, треба наслати чари. То інша річ, що ваш зв'язок із сестрою став, очевидно, причиною такого наслання.
— Я так і думав. Декотрі відуни теж так казали, хоч і не всі. Але звідки усе це береться, Геральте? Чари, чаклунство...
— Не знаю, королю. Це відуни знають, відки воно все походить. А нам, відьмакам, досить лиш знати, що такі речі справді бувають — як наслідок чиєїсь могутньої волі й лихого умислу. І що всьому цьому можна-таки протидіяти.
— Убиваючи?
— Здебільшого. За це нам, зрештою, й платять. Мало хто вимагає просто зняти чари. Як правило, люди хочуть врятуватись від небезпеки. Та ще часом — помститись, якщо потвора встигла занапастити когось із їхніх близьких. Король підвівся, зробив кілька кроків кімнатою, зупинився перед мечем, що висів на стіні.