Як не ховалася Рогозівка поміж болотами й лісами, війна все одно не обійшла її стороною: не було в ній хати, з якої хтось не пішов би на фронт: батько, син, чоловік. І надходили в її хати, як і в тисячі інших хат, похоронні, з такими скупими рядками, що підтинають не гірше коси, і так же сивіли за одну ніч жінки й матері, як і по інших селах сивіли, і малі діти росли без батьків, а дівчата не знаходили пари. Все це не минуло Рогозівки, і хоч убиті не лежали на її кладовищі, а були розкидані од Волги аж до Ельби, в пойменованих і безіменних могилах, я переконаний, що коли б їх зібрати докупи та поховати біля села, то виросло б іще одне кладовище, не менше од першого.
Тож горе не один рік гніздилося в оцих хатах, таких нині чепурних і веселих, та ще й зараз ви знайдете його пекучі сліди, бо й досі ходять по Рогозівці жінки,— адресати отих похоронних. І хай сльози давно вже виплакані, й зарубцювалися рани, і біль, гострий, як ніж під самісіньке серце, став спокійним та звичним, давнє горе оте тліє у кутиках вуст, скорботно опущених, у померклих очах — не згасне аж до могили.
Я не раз зустрічався з оцією старою вже жінкою,— чи йдучи з полювання, чи то повертаючись з лісу, чи просто прогулюючись,— і мені щоразу було аж незручно за власне здоров’я, за те, що мені хороше та весело відпочивається і жодні прикрощі не чіпляються безтурботної моєї голови: стільки горя було в оцій жінці. І не тільки ніби попелом притрушене волосся, не тільки болісні зморшки та вицвілі губи, й очі померклі,— вся згорблена постать її дихала таким устояним болем, що аж серце починало щеміти, коли дивишся на неї. Вона завжди проходила мимо, наче й не помічаючи стрічних,— згаслий погляд її був утуплений у далеке минуле, серед якого, мабуть, і досі жила, та й житиме, поки битиметься її зношене серце. Вона йшла собі мимо, і вуста її весь час ворушилися: із кимось весь час розмовляла, промовляла до когось, для сторонніх невидимого, а для неї такого реального, як оця ось хата, чи дерево, чи он той чоловік. Вона й справді гомонить увесь час, сказав мені дід Ілько, тільки на вулиці пошепки, а дома вже вголос. Гомонить до п’ятьох своїх привидів, що дивляться на неї зі стіни, з фотографій, побляклих од часу,— вони й досі живі, тільки й того, що живуть десь дуже далеко, так далеко, аж листи, які вони їй надсилають, губляться у сивій тій безвісті. І коли я одного разу зайшов до неї в хату, коли вона стала розповідати про чотирьох синів своїх і п’яту дочку, то говорила про них не в минулому, а в теперішньому часі: "А Василь, той у Львові служить, оно звідти й фотографію прислав... А Маруся вийшла заміж у Брест: усе кличе провідати, та я ніяк не зберуся..." — і я ніяк не міг позбутися враження, що вони таки й справді живі, а не мертві, що Василь досі служить у Львові, а Маруся живе зі своїм чоловіком у Бресті.
— Осьо, гляньте!
Тут вона подає мені конверт, геть потріпаний, з адресою настільки вицвілою, що вже й літери ледь проступають на пожовклому тлі. Я довго вдивлявся у збляклий штемпель, аж поки розгледів число: лист був відправлений у червні сорок першого року, напередодні війни.
— Почитайте, оо я ж неграмотна,— просить вона і вивільняє з-під хустки вухо, щоб краще було чути. Я обережно кладу на стіл весь потертий на згинах аркуш паперу, читаю, ледь розбираючи зблякле письмо. Вона слухає мене з такою напруженою увагою, наче лист тільки-но прийшов з далекого Бреста.
— Бачите: кличе в гості,— каже вонаі і обличчя її на мить займається втіхою.— Поїхати б, так боюся, що не втраплю. Це ж так далеко...
Я мовчу. Я не знаю, що їй відповісти. А зі стіни, з ви-цвілих отих фотографій, на мене дивляться пильно очі покійників.
Мені чомусь найбільше врізалась в пам’ять її дочка, може, тому, що стара найчастіше розповідала про неї. Стрічала коло свого двору, кивала привітно, як давньому знайомому, таємниче запрошувала:
— А зайдіть, я вам щось скажу!
Я заходив до хати, як до могильного склепу, де мертві висіли по стінах і стрічали мене пильними поглядами: вони були наче у змові з старою,— їм — не вмирати зовсім, їй — не жити повністю, і мені самому іноді починало здаватися, Що вони й досі живуть, застиглі у часові, і щось важке та бентежне заповзало щоразу в душу. Я слухав стару, її останні найсвіжіші новини, яким було, сливе, тридцять років, і роздивлявся небіжчиків, і найчастіше затримувався поглядом на Марусі, може, тому, що ті, четверо, мали всього по одній фотографії, Маруся ж фотографувалася найчастіше і всі її фото висіли тут же, на стіні.
Ось вона сфотографована одразу ж по закінченні середньої школи: вираз обличчя такий, наче вона от-от пирс-не сміхом, фотографові, мабуть, довелося попоморочитися, щоб примусити її хоч хвилину постояти спокійно. А що ж тоді казати про її вчителів?
Протокол педради, яка відбулася 28-го вересня 1939 року в середній школі, де навчалася Маруся. Він потрапив мені до рук, коли я перебирав довоєнні шкільні архіви, чудом уцілілі, з ласкавої згоди директора школи. Архіви ж уціліли тільки тому, що колишній, ще з довоєнних років, директор був великим педантом і всі документи, які стосувалися шкільного життя, акуратно складав до великої, залізом окутої скрині. Коли почалася війна та треба було евакуюватися, він сам припильнував, щоб скриню віднесли в підвал, а оскільки приміщення школи вціліло, то скриня й простояла аж до 1950-го року, і новий директор, коли її виявили, наказав не чіпати нічого, бо в душі плекав план написати історію школи. Тож із його ласкавого дозволу я й переглянув шкільний той архів і натрапив на протокол, який стосувався Марусі.
На педраді обговорювалася негідна поведінка учениці дев’ятого Б класу Марії Баглай. Піонеірвожата, яка доповідала, повідомила, що вона бачила Марію з цигаркою в руках. На запитання, що вона робить, Марія швидко викинула цигарку і нахабно відповіла, що нічого. Коли ж піо-нервожата запропонувала їй пройти до директора школи, непокірна учениця відмовилася, ще й показала їй язика.
Не буду наводити виступи всіх педагогів — всі вони зводилися до одного: учителі засуджували поведінку Марії й вимагали суворо її покарати. Тільки викладач фізкультури, Лучко Петро Михайлович, спробував заступитися за ученицю, але йому, мабуть, за це добре дісталося, бо він під кінець погодився з думкою інших.