— Дядьку, мовчи. Ти розписався, мов піп на проповіді. Чого доброго, ще хто підслухає...
Велися так мовчки. Івась обійшов довкруги замок, вийшли за село і подались на леваду, де ночували коні. Вони паслися попутані...
— Твій кінь десь тут буде,— шептав Івась — ану, приклич його по-свойому...
— Хіба ж справді?
— А так. У замку балакали, що як ти зчепився з гайдуками, то селяни, втікаючи, твого коня забрали.— Касян став стиха присвистувати на різні дивні способи.
— Як він тут є, то певно прийде.
Але кінь не приходив. За те у той бік наближався хтось, хто на коня не був схожий.
— Хто це тут волочиться? — спитав якийсь голос.
— Тихо будь, коли хочеш жити,— говорив Івась, підходячи до нього.— Хто це?
— Я Свирид Патика, а ти хто?
— Іван Чорноусенко.
— А чого ж ти вночі поміж коні блукаєш?
— Бачив ти того запорожця, що на Спаса жида розімняв, а опісля його гайдуки піймали?
— Як не бачити? Усі бачили, гарний козак, та жаль мені його, що так сердега попався.
— Як тобі справді жаль, то поможи йому втечи. Де його кінь? Хто його забрав?
— Коня забрав я і він тут пасеться. Але ледве, чи конем на вежу виїде...
— Не турбуйсь, а коня зараз сюди приведи, опісля тобі усе розкажу. Лише мовчи, Свириде, коли не хочеш мене занапастити. Приведи зараз.
Свирид пішов поміж коні і за хвилю привів двоє спутаних.
— Слухай! Запорожець є тут, коня розпутай та загнуздай хоч, коли сідла нема.
Касян устав із землі і наблизився...
— Свят-Господи, це ж справді характерник!
— Коли ти чоловік добрий, то роздобудь коня ще і для мого товариша, нам тікати пора і то зараз... Знай, що цей хлопець видобув мене із кайданів...
— Коли так, то бери ось другого мого, добрий кінь...
— Скільки хочеш?
— Грошей я не візьму,— каже Свирид,— така людина варта сотню коней, цілий табун, не то що.
— Даром не хочу, ось і гроші, які у мене є...
— Держіть коней, я зараз,— сказав Свирид і пропав у пітьмі...
За хвилю вернувся з двома узденицями і двома сідлами.
— Одно твоє, а друге я узяв чуже, завтра йому заплачу, бо значиться, хтось украв, а я недопильнував, як моя черга була...
Умить посідлали коней.
— Бери гроші,— каже Касян.
— Сказав, що не візьму, за того одного орендаря ти варта більше. Сідайте та скачіть, бо за вами певно буде погоня...
Посідали на коней, попрощалися зі Свиридом і помчали у степ...
Надворі стало сіріти. Касян оглянувся по небі зараз завернув у бік.
— Нам треба добитися до Дніпра, а тоді ми спаслись...
— Доб'ємось, дядьку, а коли нас догонять, то живих не візьмуть,— говорив твердо Івась.
Коні гнали щосили на південний захід. Як розвиднілось, вони були далеко в степу серед високої трави. Біля полудня стали спочивати:
— Мені ся сторона добре відома,— говорив Касян.— Ми прямо їдемо до Дніпра, а коли досягнемо берега, то напроти нас буде козацьке місто Черкаси... Та коли дотепер нема погоні, то вже нам нічого не зроблять...
За те, Івасю, що ти мені так віддячився, повік тобі не забуду, і зараз на Січі я тебе за сина свого прийму.