Я не хотів тиснути на Вероніку. Гадав, що .цього разу зачекаю, поки вона сама зі мною зв'яжеться. Я перевірив свою вхідну пошту, мабуть що, надто сумлінно. Звісно, я не очікував великого виливу, та сподівався, либонь, на ввічливе повідомлення про те, що їй було приємно як слід побачитися зі мною по стількох роках.
А втім, може, й не було. Можливо, вона поїхала в подорож. Можливо, її сервер накрився.
Хтось казав про вічну надію людського серця? Ви ж знаєте, як час від часу читаєте ці історії про те, що газети полюбляють називати "коханням пізнього цвітіння"? Зазвичай про якихось старих дивака й дивачку в будинку для літніх людей? Обох овдовілих, які шкіряться крізь свої зубні протези, тримаючись при цьому за артритні руки. Вони досі говорять, здавалося б, недоречною мовою молодечого кохання. "Щойно поглянувши на нього/ неї, я зрозуміла/зрозумів, що він/вона-моя доля"-щось таке. Частина мене завжди зворушується й хоче радіти; та інша частина-стомлена й спантеличена. Для чого переживати все це знову? Хіба ти не знаєш правила: хто не засвоює уроків зі своїх помилок, приречений їх повторювати? Але зараз я повставав проти власних... чого? Консервативності, браку уяви, очікування розчарування? До того ж, я й досі мав власні зуби.
Тієї ночі наш гурт вирушив до Мінстерворса у пошуках Севернського бору. Вероніка була поряд зі мною. Схоже, мій мозок стер це із запису, та зараз я знаю це достеменно. Вона була там зі мною. Ми сиділи на вогкому пледі на вогкому березі річки, тримаючись за руки; вона взяла зі собою термос із гарячим шоколадом. Невинні дні. Місячне сяйво ловило хвилю, що розбризкувалася, наближаючись. Решта вигукували, коли вона прибувала, й вигукували по тому, женучись у ніч, розпорошуючи зграю смолоскипів. Наодинці ми з нею розмовляли про те, як іноді трапляються неможливі речі, у які ви б нізащо не повірили, коли б не були їхніми свідками. Ми мали роздумливий, навіть сумний настрій радше, ніж піднесений.
Принаймні так мені пригадувалося це зараз. Хоч якби ви збиралися відпровадити мене до суду, навряд чи я б гідно витримав перехресний допит. "Тож ви й досі стверджуєте, що цей спогад пригнічувався протягом сорока років?" "Так". "І зринув він тільки нещодавно?" "Так". "Ви можете пояснити, чому?" "Не зовсім". "Тоді дозвольте мені сказати вам, містере Вебстер, що ця подія є суцільною вигадкою вашої уяви, витвореною для виправдання якоїсь романтичної прихильності, яку ви плекаєте до моєї клієнтки, припущення, яке, суд мусить знати, моя клієнтка вважає цілком суперечливим". "Так, напевне. Та...". "Та що?" "Та ж ми не багатьох людей кохаємо в цьому житті. Одну, двох, трьох? І часом ми не усвідомлюємо цього, доки не стає запізно. Хіба що ще не конче запізно. Ви читали цю історію про кохання пізнього цвітіння в будинку для літніх людей у Барнстепелі?" "Облиште, містере Вебстер, нас не цікавлять ваші сентиментальні мудрування. Це — суд, який працює з фактами. Якими саме є факти у вашій справі?"
Я зміг би лише відповісти, що, припускаю, щось інше трапляється з часом із пам'яттю. Роками ви продовжуєте існувати з тими самими петлями, тими самими фактами й тими самими емоціями. Я натискаю на кнопку з позначкою Едріен або Вероніка, стрічка грає, розмотуються звичні речі. Події підтверджують емоції-образу, почуття несправедливості, полегшу-й навпаки. Здається, що неможливо дістатися чогось іншого; справу закрито. От чому ви шукаєте підтвердження, навіть якщо воно виявляється суперечливим. Та що, коли навіть на пізній стадії ваші емоції, пов'язані з тими давно минулими подіями й людьми, змінюються? Той мій огидний лист спричинив у мені каяття. Розповідь Вероніки про смерть її батьків-так, навіть про батькову-зворушила мене більше, ніж я вважав за можливе. Мені знову було шкода їх-і її. Та згодом я почав пригадувати забуте. Я не знаю, чи існує наукове пояснення цього-того, що хворобливі стани наново відкривають заблоковані нервові шляхи. Я можу сказати лишень, що це сталося й що це приголомшило мене.
Тож хай там що-й попри обвинувача в моїй голові-я надіслав Вероніці листа й запропонував знову зустрітися. Перепросив за надмірну балакучість. Хотів більше почути про її життя та її родину. Мав якось приїхати до Лондона в наступні кілька тижнів. Чи не заперечувала вона проти тієї самої години, того самого місця?
Як люди раніше витримували, коли листи йшли так довго? Гадаю, тодішні три тижні очікування поштаря дорівнюватимуть трьом дням очікування мейла. Наскільки довгими можуть здаватися три дні? Достатньо довгими для маленького відчуття винагороди. Вероніка навіть не видалила мого заголовку-"Знову привіт?",-який зараз вразив мене своєю безпосередністю. Та ж вона не могла образитися, бо призначала мені побачення за тиждень, о п'ятій пообіді, на незнайомій станції метро в північній частині Лондона.
Мене пройняв дрож. А кого б-ні? Справді, в ньому навряд чи мовилося: "Візьми нічний одяг і паспорт",-але ви наближаєтеся до часу, коли мінливості життя здаються жалюгідно обмеженими. Знову ж, моїм першим інстинктом було зателефонувати Марґарет; тоді я краще подумав про це. У будь-якім разі, Марґарет не до вподоби несподіванки. Вона була-є-тією, кому подобається планувати. До народження Сьюзі вона відслідковувала свій цикл плідності й натякала, коли було би найсприятливіше кохатися. Що або вводило мене в стан палкого очікування, або, навпаки, насправді ж-зазвичай, мало протилежний ефект. Марґарет ніколи б не призначила вам таємничого побачення на віддаленій гілці метро. Радше, вона б зустрілася з вами під станційним дзиґарем на Педінґтоні з певною метою. Не те що тоді я не хотів проживати своє життя саме так, ви ж мусите розуміти.
Я провів тиждень, намагаючись вивільнити нові спогади про Вероніку, та нічого не зринуло. Можливо, я надто силувався, тиснув на мозок. Тож натомість я прокрутив усе, що мав, давно знайомі образи й нещодавні зустрічі. Я підніс їх до світла, повертаючи пальцями, намагаючись побачити, чи вони зараз означали щось інше. Я почав наново вивчати своє молодше "я", наскільки це було можливо. Звісно, я не мав клепки і був наївним-ми всі такі; та я не мав наміру перебільшувати ці риси, бо це-лише спосіб вихвалятися за те, ким ти став. Я намагався бути об'єктивним. У тому часі я потребував саме тієї версії своїх стосунків із Веронікою, тієї, яку я проніс крізь роки. Зраджене молоде серце, обморочене молоде тіло, принижене соціальне створіння. Що відповів Джо Гант, коли я зі знанням справи ствердив, що історія-це брехня переможців? "Пам'ятайте, що це також самоомана переможених". Чи досить добре ми пам'ятаємо це, коли йдеться про наші власні життя?