Можливо, те, що ця відповідь здалася мені нормальною, ба навіть заохочувальною, свідчить про мій психічний стан.
Можливо, те, що моєю реакцією було зателефонувати Марґарет і розповісти їй про листування, свідчить про щось інше. Запала мовчанка, тоді моя колишня дружина спокійно мовила: "Тоні, ти тепер сам".
Звісно, можна сказати інакше; завжди можна. Так, приміром, існує питання зневаги й відповіді на неї. Брат Джек зарозуміло підморгує мені, й по сорока роках я використовую всі чари, що маю,-ні, не перебільшуймо: я використовую певну вдавану чемність, аби отримати від нього інформацію. А потім, враз, я зраджую його. Моя зневага у відповідь на твою зневагу. Навіть якщо, як я зараз визнаю, те, що він відчував до мене тоді, могло бути лише прихованим браком цікавості. А от і сестриччин черговий-що ж, до нього вже був один, і згодом неодмінно з'явиться інший. Немає потреби надто пильно вивчати цього прохідного екземпляра. Та тоді я-я-взяв це за зневагу, запам'ятав це саме так і повернув це відчуття.
Можливо, щодо Вероніки я намагався вчинити щось більше: не повернути її зневагу, а подолати її. Ви ж бачите принадність цього. Бо перечитування того свого листа, відчування його гострості й агресивності, стало сильним і глибоким шоком. Якщо вона не відчувала зневаги до мене раніше, то мусила би відчути її після того, як Едріен показав їй мої слова. І мусила також роками нести цю кривду й використати її, щоб виправдати приховування чи навіть знищення Едріенового щоденника.
Я казав із певністю, що чільною рисою каяття є те, що йому нічим не можна зарадити: що час для вибачень або виправлень минув. Але що, коли я помиляюся? Що, коли якимось чином каяття можна спрямувати назад, перетворити на звичайне почуття провини, потім вибачитись, а тоді-бути прощеним? Що, коли ти можеш довести, що не був тим поганим хлопцем, що ним вона тебе вважала, й вона буде готова прийняти твій доказ?
А можливо, мій мотив виходив із геть іншого напрямку, й ішлося не про минуле, а про майбутнє? Як і більшість людей, я мав забобони, пов'язані з подорожами. Ми можемо знати, що авіапереліт статистично безпечніший за похід до найближчої крамниці. Хай навіть так, але перед від'їздом я сплачую рахунки, завершую листування, телефоную комусь близькому.
-Сьюзі, я від'їжджаю завтра.
-Так, я знаю, тату. Ти мені казав.
-Справді?
-Так.
-Що ж, тоді дзвоню просто попрощатися.
-Вибач, тату, діти галасували. Що ти казав?
-Та нічого, перекажи їм мої вітання.
Звісно, ви робите це для себе. Вам кортить залишити цю останню згадку й зробити її приємною. Ви хочете, щоб про вас добре думали-на випадок, якщо ваш політ виявиться менш безпечним, аніж похід до найближчої крамниці.
Тож якщо перед п'ятиденною зимовою відпусткою на Мальорці ми поводимося саме так, то чому не має функціонувати ширший процес із наближенням до кінця життя, коли надходить та остання подорож-проїзд через завіси крематорію? Не думайте про мене зле, згадуйте про мене добре. Розповідайте людям, що ви захоплювалися мною, що любили мене, що я був непоганим хлопаком. Навіть якщо, можливо, все це-неправда.
Я розгорнув фотоальбом і поглянув на світлину, яку вона попрохала мене зробити на Трафалґар-Сквер. "Одну з твоїми друзями". Алекс і Колін роблять досить перебільшені гримаси для-історії, Едріен виглядає звично серйозним, в той час, як Вероніка-я ніколи раніше цього не завважував-злегка повертається до нього. Не дивиться на нього, та так само не дивиться й у об'єктив. Іншими словами, не дивиться на мене. Того дня я заревнував. Я хотів представити її своїм друзям, хотів, аби вони сподобалися їй, а вона-їм, хоча, звісно, не більше, ніж кожному з них подобався я. Що було, певно, підлітковим, як і нереалістичним очікуванням. Тож коли вона продовжила розпитувати Едріена, я роздратувався; й коли згодом, у барі готелю, Едріен вишпетив брата Джека та його дружків, я одразу ж почувся краще.
Я трохи поміркував над тим, аби розшукати Алекса й Коліна. Уявив, як розпитую їх про їхні
спогади та їхнє підтвердження. Та навряд чи вони були чільними в історії; я не очікував, що їхні згадки будуть кращими за мої. І що як їхні свідчення навпаки нашкодять? Власне, Тоні, гадаю, немає нічого страшного в тому, щоб сказати правду по стількох роках, але Едріен завжди дуже зле висловлювався про тебе позаочі. О, як цікаво. Так, ми обидва це завважили. Він казав, що ти не був ані таким милим, ані таким розумним, як гадав. Зрозуміло; щось іще? Так, він казав, що твоє хизування тим, що ти вважав себе його найближчим приятелем,-принаймні ближчим за нас двох-було безглуздо й незрозуміло. Атож, це-все? Не зовсім: усі бачили, що як-там-її-звати морочила тебе, доки не трапилося щось ліпше. Ти завважив, як вона фліртувала з Едріеном, коли ми всі зустрілися? Ми вдвох були неабияк цим шоковані. Вона мало не засунула язик йому до вуха.
Ні, від них не було би жодної користі. А місіс Форд померла. А брат Джек був поза подіями. Єдиним можливим свідком, єдиним підтвер-джувачем, була Вероніка.
Я казав, що хотів допекти їй до живого, чи не так? Це дивний вислів, він завжди нагадує мені те, як Марґарет запікає курку. Вона ніжно здирає шкіру з грудки й стегон, тоді натирає вершковим маслом і травами. Певно, тархун. Можливо, трохи часнику, не певний. Я сам ніколи не пробував цього робити; мої пальці-надто незграбні, й я уявляю, як вони розпорюють шкіру.
Марґарет розповіла мені, що французи це роблять ще вигадливіше. Вони кладуть під шкіру скибочки чорного трюфелю-й знаєте, як вони це називають? Курка в Напівжалобі. Гадаю, рецепт сягає часів, коли люди кілька місяців носили лише чорне, сіре-ще кілька місяців, і лише поволі поверталися до кольорів життя. Повна-, Напів-, Чвертьжалоба. Не знаю, чи такими були терміни, та знаю, що градації вбрання були повністю визначеними. Як довго люди носять жалобу нині? Здебільшого півдня-саме достатньо для похорону чи кремації та дальшого частування.
Перепрошую, це трохи не до речі. Я хотів допекти їй до живого, оце я сказав, адже так? Чи мав я на увазі те, що, як гадав, розумів під цим, а чи щось інше? I've Got You Under My Skin20-це пісня про кохання, чи не так?