Можливо, те ж саме стосувалося й інших видів мистецтва — літератури, музики. Цього Девід не знав. Він лише відчував жаль і відразу до того, що робилося у мистецтві, до якого він сам був причетний. Кастрація. Тріумф євнуха. Тепер Девід розумів, добре розумів, що ховалося за незграбними звинуваченнями старого, за його глузуванням з "Герніки". Художник відвернувся від природи й реальності, і це жорстоко спотворило стосунки між ним і глядачем. Він став малювати для втаємничених і для тієї течії в мистецтві, до якої сам належить. Не для людей і, що найгірше, не для себе. На цьому він, звісно, заробляє і гроші, й популярність. Але тим часом нехтування людського тіла і його природної здатності сприймати навколишній світ завело живопис у зачароване коло, у вир, на шлях у нікуди, на якому художник і критик дійшли згоди лише в одному — тільки вони існують і мають цінність. Гарний надгробок для покидьків, яким на все начхати.
Девід ховався за вивіскою людини "сприйнятливої" до сучасних течій, забуваючи про те, з якою шаленою швидкістю вони тепер виникають і розвиваються, як швидко авангардизм переріс в art pompier[49] — зухвале й банальне мистецтво. Звинувачувати слід не тільки абстракцій) його власного штибу, а й всю оту повоєнну веремію абстрактного експресіонізму, неопримітивізму, оп-арту й поп-арту, концептуалізму, фотореалізму... il faut couper la racine[50]. Гаразд. Але це не означає, що треба зректися свого коріння і кружляти власного орбітою, наче в мертвому космічному просторі. Всі ці течії нагадують лемінгів з їхніми самовбивчими арктичними мандрами в пошуках Lebensraum[51]; довкола них — безконечна ніч, а самі вони сліпі до всього, крім власних ілюзій.
Вежа з чорного дерева.
Ніби у відповідь на Девідів похмурий настрій, небо заволокло хмарами. Він саме наближався до Іль-де-Франса й одноманітної, покритої стернею рівнини, що оточує Шартр. Літо вже минуло, осінь доживала останні дні. Його життя — ті самі чотири пори року. Незабаром щезне вся зелень. Ет, безглуздя, спробував відмахнутися від порівняння. Але глибоке пригнічення не минало.
Нарешті околиці Парижа. Поки з'ясовував, як їхати далі, переоцінка цінностей тимчасово припинилася. Десь по п'ятій знайшов підходящий готель недалеко від Орлі. У Париж вони з дружиною заїжджати не збиралися, а мали їхати просто в Ардеш, де був котедж їхнього знайомого. Отже, ще цілий день за кермом. Правда, по дорозі можна десь зробити зупинку. Так чи інакше, думка про завтрашній день сповнювала його жахом.
Девід прийняв душ і спробував змусити себе перечитати чорновий варіант вступу до "Мистецтва Генрі Бреслі", і, поки враження свіжі, подивитися, що треба змінити, додати, на чому наголосити. Безнадійна справа. Фрази й оцінки, які ще кілька днів тому подобалися йому... Дурниці, незграбна писанина. Ніякої оригінальності, професійний жаргон, претензійність. За голосними словами знову поставала реальність Котміне. Ліг у ліжко, заплющив очі. Потім устав, підійшов до вікна. Вперше за багато років відчув, як на очі навертаються пекучі сльози. Безглуздя, безглуздя. Він помре, якщо її ніколи не побачить. Девід пошукав поштового паперу, але не знайшов. Не той тип готелю: адже тут зупиняються лише на одну піч. Вийняв записник, сів і бездумно втупився в нього. Марна річ. Однаково, що морочитися з картиною, коли робота вже спартачена і не залишається нічого іншого, як іти геть, не озираючись на неї, поки дійдеш до призначених для тебе дверей, за якими нічого немає, крім темної ночі.
За всіма цими роздумами ховалося усвідомлення того, що в житті його нічого не зміниться. Малюватиме, як малював, про цей день забуде, знайде спосіб витлумачити все зовсім інакше: як тимчасове запаморочення, як потурання власній глупоті. Рана в його душі заживе, заросте, кірка відпаде, шкіра стане знову гладенькою, ніби нічого й не сталося. Здоровий глузд зробив з Девіда каліку; він не вірив у випадок і в те, що з нього може бути якась користь. З часом Девід згадуватиме не про втрачену можливість, а про мудре рішення і порядний вчинок. Жагучий вогонь, що обпік його душу, перетвориться на сон, миттєву ілюзію. А сама зустріч з Діаною сприйматиметься як один з багатьох не втілених у життя задумів, ескіз якого загубився серед старих альбомів, що лежать у шафі в його студії.
А тим часом Девід усвідомлював, що відкинув (навіть коли він більше ніколи не зустріне Діани) можливість і що, лише скориставшись цією можливістю, він міг піднятися на вищий рівень як художник і забезпечити собі тривалий успіх. Девід відчував запізнілу й гірку заздрість до старого. Врешті, все залежить від того, хто яким уродився: або ти схильний до надмірного й жорстокого егоцентризму і чітко розрізняєш, де розум, а де почуття, або ти на це не здатний. Девід був на це не здатний. Огидна і мстива несправедливість полягала в тому, що мистецтво в основі своїй аморальне. Хоч як старайся, умови залишаються безнадійно нерівними: свиням — усе, тим, хто заслуговує — нічого. Котміне безжалісно показало Девідові, яким він народився, яким був і яким залишиться: порядною людиною і вічною посередністю.
Здавалося, цей присуд годинами чаївся десь поруч, аж поки Девід осягнув його. Девід стояв, втупившись у вікно. Над понурим морем змокрілих від мряки дахів виднілася світла смужка неба, наче нагадувала, чим він є і чим міг би стати.
В Орлі Девід дізнався, що літак запізнюється на півгодини. В Хітроу туман. Девід терпіти не міг аеропортів з їхньою байдужістю, метушнею, знеособленням людей, відчуттям небезпеки. Він стояв біля вікна в залі для пасажирів і відсутнім поглядом вдивлявся в одноманітну далину льотного поля. Сутеніло. Котміне залишилося в іншій галактиці. Щоб доїхати туди, потрібен цілий день — ціла вічність. Девід спробував уявити, що вони там зараз роблять. Діана накриває на стіл. Ен навчається французької. Тиша, ліс, голос старого. Макмілланів гавкіт. Девіда пронизав гострий біль від найбільшої втрати, яку можна собі уявити: він утратив не можливість володіти, а можливість пізнавати. Що Діана говорить, що відчуває, про що думає. Цей біль проникав глибше, ніж усі його роздуми про мистецтво, про свою творчість, свою долю. Протягом кількох страшних хвилин Девід виразно бачив і себе, і все людство. Щось у Девідові стрепенулося й, чіпляючись за останню надію спасіння, звільнення від будь-якого примусу, метнулося палити кораблі; почало рятуватися втечею, кинувши все. Але ніякий вогонь не міг спалити ці кораблі — великих художників минулого. Вони тримали довгу Девідову тінь на місці. Він стояв непорушно й дивився вперед, на далеку вервечку вогнів, що застигли вздовж злітно-посадочної смуги. Молодий англієць подумки повертався додому.