Вежа з чорного дерева

Сторінка 30 з 33

Джон Фаулз

— Гадаю, їй і так про це відомо.

— Тоді чому ж вона щезла?

— Бо говорити більше нічого.

— А ви вже й однієї ночі не змогли обійтися без ваших клятих принципів?

Девід уважно розглядав склянку, яку тримав у руках.

— Ви не зовсім правильно мене зрозуміли.

Химера витріщилася на нього, потім стукнула себе по лобі.

— Господи. Не може бути. Невже вона сама не?..

— Нізащо,— тихо підтвердив Девід.

Химера аж подалася вперед, ухопившись за копицю своїх рудих кучериків.

— З мене досить.

— Даремно ви так. Зараз ви їй потрібні. Більше, ніж будь-коли.

Химера відкинулася назад, криво всміхнувшись, глянула на Девіда, торкнула його прикриту ковдрою ногу.

— Вибачте. Я повинна була сама здогадатися.— Встала, підійшла до вікна, відчинила віконниці, якийсь час дивилась у двір. Не обертаючись, запитала:

— Старий Генрі?

— Такі вже ми є, що тут удієш.

— Отже, мені не привиділося?

Девід лежав, спираючись на лікоть, не відриваючи очей від постелі. Він почував себе ніяково, наче був голий в прямому і в переносному розумінні. Однак у цю хвилину йому хотілося бути ще відвертішим.

— Не думав, що такі речі можливі.

— Таке вже це місце. Спочатку здається чарівним. А потім починаєш розуміти, що воно — мов той наркотик.

Обоє мовчали. Врешті Химера знову обізвалася:

— Господи, ну й болото.— Вона кинула погляд крізь вікно на голубе вранішнє небо.— Клятий старий садист. Знаєте, я гадала, з вас буде гарна пара. І ви потрібні одне одному.— Химера докірливо глянула на нього через кімнату.— Шкода, що ви цього не зробили, Девіде. Хай би хоч раз. На зло старому чортові. Хоча б заради мене.

— Нам бракує вашої хоробрості, Ен. От і все.

— Авжеж. У мене ж куций розум.

— Пусте,— лагідно заперечив Девід.

Химера перейшла кімнату; зупинилася біля самого ліжка, не спускаючи з Девіда очей.

— Спочатку я вам не дуже подобалась, правда ж?

— Це було давно.

Вона допитливо вдивлялася в його усміхнене обличчя, в його очі. Потім несподівано прикусила губу й одним порухом закотила джемпер. Перед Девідом блиснуло голе засмагле тіло.

— А зі мною погодитесь? Нашвидку.

Девід засміявся.

— Ви неможливі.

Химера поставила коліно на край ліжка, взялася руками за джемпер, наче хотіла зірвати його з себе, нахилилася до Девіда. В її очах світилися дражливі вогники.

— А я знаю всілякі прийоми.

Девід простягнув їй порожню склянку.

— Спробую уявити собі. Коли голитимусь.

Химера схопилася обома руками за серце й закотила очі. Потім випросталася й забрала в нього склянку. Мовчки постояла біля ліжка.

— По-моєму, Ді з розуму зсунулась.— Химера простягнула руку й легенько тицьнула Девіда пальцем у ніс.— А ви нівроку чоловік. Як на природжену порядність.

На прощання Химера пустила в Девіда ще одну парфянську стрілу. Вже вийшовши в коридор, вона знову просунула голову в прочинені двері.

— Не могла не завважити ще одного: голий ви теж нічогенький.

І добра, й відверта. Блаженний, хто не вміє поводитись. Теплота і приязнь, які Девід ледве встиг відчути, щезли ще до того, як Химерина хода, віддаляючись, завмерла в коридорі. Він знову ліг і, втупившись у стелю, намагався збагнути, що ж, власне, сталося, в чому він помилився і чому Діана прирекла його на такі муки. Він почував себе розчарованим, пригніченим і приголомшеним. Попереду — нестерпний день. Її тіло, обличчя, душа — все кликало його. Вона десь там, у лісі, чекає на нього. Це неймовірно, але він закохався, коли не в неї, то в саме кохання. Якби в цю хвилину вона з'явилась у дверях, почала благати його нікуди не їхати, взяти її з собою... Хто знає. Може, якби Діана тоді дозволила йому зайти до неї в кімнату, якби вони провели разом ту коротку ніч, відчуття невдачі, назавжди втраченої можливості було б не таким болісним.

Однак Девід розумів, що й тут він ошукує себе. Вони вже не змогли б остаточно розлучитися. Навіть якби він поїхав до Парижа, як оце зараз має їхати. Коли б ішлося про якесь інше місце, він зміг би залишити його назавжди, але тут... Вони однаково зустрілися б. Як завгодно, де завгодно.

Девід уникнув цього, але почував себе людиною, якій винесли вирок, замість того щоб помилувати.

Із двохсот п'ятдесяти миль, що відділяють Котміне від Парижа, до полудня Девід проїхав майже третину, проте все ще не міг прийти до тями. Він увесь був там, у Котміне, а машиною, що поглинала безконечні милі route nationale[47], правив якийсь автомат. За сніданком старий, як і раніше, був сама люб'язність. Девід обов'язково повинен приїхати ще раз із дружиною, і хай вже вибачить його недоліки, і його старість, і його недоладну балаканину... Навіть побажав успіхів у творчій роботі. Та це аж ніяк не допомагало Девідові позбутися гіркої думки про те, що він просто розіграв фарс, приймаючи запрошення старого. Тепер Девід — вічний вигнанець, і Бет він сюди ніколи не привезе. Вже стоячи біля машини, поручкався зі старим. Поцілував Ен в обидві щоки, пошепки попросив зробити йому останню послугу:

— Перекажіть їй... нашу розмову.— Ен кивнула.— І поцілуйте її за мене.

Обличчя Ен скривилося у блідій посмішці.

— Е ні, не так уже ми й побиваємось.— Однак її карі очі говорили, що це удавана байдужість. То була хвилина, коли Девідові востаннє захотілося усміхнутись.

На самому початку трапився неприємний випадок. Не встиг він від'їхати й на триста ярдів від Котміне, коли щось руде прожогом метнулося через дорогу й щезло під передніми колесами. Схоже на мишу, але трохи завелике, надто звивисте, майже як гадюка, але коротше. Девід зменшив швидкість, озирнувся. На темному гудроні лісової дороги чорніла маленька пляма. Цікавість, похмуре задоволення від того, що він знову страждає, небажання від'їжджати — Девід сам не знав, що примусило його зупинитися й вийти з машини. Ласиця. Мабуть, потрапила просто під колесо. Мертва, розплющена. Лише голова вціліла. Маленьке око зловтішно дивилося на Девіда; біля вищиреної пащі, мов яскрава квітка, червоніла кривава пляма. Девід постояв, тоді обернувся й пішов назад до машини. От тобі й настрій на цілий день.

До самого Ренна Девід сподівався побачити знайому постать коло білого "рено". Лише коли виїхав на auto-route[48], що огинала місто з півдня, остаточно втратив надію. Його почало судомити від самої думки, що він уже ніколи не побачить Діани. Йому здавалося, що це кара. Дівчина зникла з самого ранку, і це лише доводило його вину. Девід запізно відчув наслідки свого злочину: біля садової хвіртки, коли вона вивільнилася з його обіймів, а він не затримав її, виявив згубну нерішучість. Навіть коли вони повернулися до будинку, щось у Девідовій поведінці примусило Діану не повірити його словам. Девід зазнав поразки і як сучасна людина, і як середньовічний лицар; і як шукач любовних пригод, і як чоловік, що відкидав їх.