— Шкодуєте, що приїхали?
— Що ви, ні.
— Мені Ді розказала. Про вчорашній вечір. Шкода, що так сталося. Я знала, чим скінчиться, і пішла, щоб не дивитися на все це.
Девід усміхнувся.
— Я й сам попросив би дозволу піти, коли б знав, що таке буде.
Химера приклала два пальці до вуст, а потім до Мишиного плеча.
— Бідненька Ді. Завжди я такі речі на неї перекладаю.
"Бідненька Ді" усміхнулася й опустила очі.
— І надовго у вас вистачить сил? — запитав Девід.
Химера стримано показала на Мишу: їй відповідати. Та заперечливо хитнула головою.
— Я не думаю про майбутнє.
— Як колишній учитель живопису...
— Я знаю.
Химера, скривившись, глянула на Девіда.
— Здоровий глузд вам тут не допоможе.
— Не в тім річ,— відповіла Миша.
— Не наважитесь залишити Котміне?
— Залежить від випадку. Знаєте, так буває. Він мене сюди привів, він мене звідси й забере.
— Як же він привів вас сюди?
Вона глянула на Химеру. В погляді Миші була іронія, зрозуміла тільки їм двом.
— Чого там. Кажи,— промовила Химера.
— Безглузда історія,— Миша відвела очі вбік.
— Я слухаю дуже уважно,— неголосно сказав Девід.
Миша відвела руку від підборіддя й зірвала травинку.
На її груди впала тінь. Дівчина стенула плечима.
— Це було минулого літа. В серпні. Я приїхала до Франції з одним хлопцем. Теж студент, скульптор. Захоплювався епохою неоліту, ми з ним на попутних машинах добиралися до Карнака.— Вона підвела очі на Девіда.— Хотіли подивитися на алеї менгірів. Недалеко від Ренна, на шосе 24 нас підвіз шкільний учитель із Плормеля. Ми розповіли про себе: англійські студенти, вивчаємо мистецтво. А він розповів нам про Генрі. Це ім'я було нам знайоме. Я навіть знала, що він живе десь у Бретані.— Піднявши трохи ногу, вона повернулася на бік. Западинка на спині, ніжні засмаглі щоки. Хитнула головою.— Страшенне безглуздя. З дурного розуму вирішили завітати до нього. Поставили намети в Пемпонському лісі. На ранок об одинадцятій прийшли до Генрі. Прикинулися, що не помітили вивіски на воротах. Думали, прошене. Власне, він так і збирався зробити, але ми збили його з пантелику захопленим славослів'ям: нам страшенно, мовляв, подобаються його роботи, вони надихають наше покоління й таке інше. Наше нахабство не пішло на марне, старий клюнув на похвалу. Все це відбувалося біля входу. Потім він пустив нас у дім, показав дещо. Картини в довгій залі. Ми ледве стримувались, щоб не сміятися весь час. Він так висловлюється, наче намагається туман в очі пускати.— Вона простягнула руки на траві, задумливо подивилася на них.— Потім зайшли в студію. Тут я усвідомила, чим він займається. Та ви, мабуть, і самі вчора відчули. Наче несподіваний удар. Зовсім інший світ. — Вона знову підперла голову рукою і якийсь час дивилася на дерева.— Три роки тебе навчали, як правильно малювати. А потім зустрічаєш цього старого дивака, який все робить навпаки. І в нього все виходить. А твої маленькі успіхи й досягнення виявляються нікчемними. Вибачте,— швидко додала вона.— Я зовсім не хотіла сказати, що ви маєте відчувати те ж саме. Але я відчувала.
— Чому ж, я добре зрозумів, що ви хотіли сказати.
Дівчина посміхнулася.
— Тоді у вас не повинно бути такого відчуття. Ви стоїте набагато вище.
— Не певен цього, та дарма.
— Оце, власне, й усе. І закінчилося ось як. Том пішов по фотоапарат, бо рюкзаки ми залишили надворі. А Генрі тим часом каже, що я дуже привабливе "дівчиня" і він шкодує за своїми молодими літами. Я засміялась і сказала, що хотіла б бути старшою. Раптом він поцілував мою руку. Досить старомодно. Це сталося так несподівано. Том повернувся, зробив кілька знімків. Тут Генрі запропонував пообідати в нього. Проте ми вирішили, що це звичайнісінький вияв ввічливості й нам слід відмовитися. Та Генрі нічого не робить заради ввічливості. Без причини. Може, я відчула це ще тоді. Прочитала в його очах. Я знала, що Том хоче їхати далі. Хай там як, а цей випадок все зіпсував. Знаєте, як буває: відвертаєшся від людини, вважаючи, що вона для тебе — ніщо, а потім виявляється, що це не так, але уже пізно,— Вона скоса глянула на ялицю.— Він, мабуть, зрозумів, що ми потішаємося. Що насправді він нас не цікавив. Воно, власне, так і було. Просто ми знали, що він відомий художник. Дурники. Влаштували полювання на знаменитість.— Вона помовчала.— Дивно. Я почувалася ніяково, навіть після того, як ми пішли. Хотілося повернутись.
Вона знову вамовкла. Химера зіперлася на розставлені лікті й лежала, повернувшись обличчям до Миші.
— Потім у Лондоні провчилася два семестри — дев'ять місяців. Настрій не покращав. З Томом усе скінчилося. Коледж нічого мені не давав. Та причина була не в ньому, а в мені.— Дівчина знову зірвала травинку.— Коли зустрінеш знаменитість, то й творчість його починаєш бачити в іншому світлі. Починаєш звертати на неї увагу. Я ніяк не могла забути той серпневий день. Як підло ми повелися з людиною тільки тому, що вона не вміє плескати язиком і майже самотня. Ну і... всілякі інші думки в голову лізли. Про власні творчі справи. Одного разу взяла й написала йому листа. Про себе. Про те, що воліла б залишитися тоді на обід, а не отак повернутися й піти, як ми вробили. Запитала, чи не потрібна йому помічниця. Хоча б змішувати фарби. Будь-що.
— Він запам'ятав вас?
— Я надіслала йому одну з фотографій, зроблених Томом. На ній я стою поруч з Генрі.— Вона посміхнулася власним думкам.— Лист вийшов такий, що в мене аж мороз поза плечима пробіг, щойно я його в скриньку опустила. Була певна — відповіді не буде.
— А він відповів.
— Телеграмою. "Ніколи не відмовляюсь від гарненької дівчини. Коли?"
— Милий дідуган. Відразу про діло,— зауважила Химера.
Миша, скривившись, глянула на Девіда.
— Я приїхала без будь-яких намірів. Звичайно, знала про його минуле. Про його репутацію. Але гадала, що дам собі раду. Триматимусь так, наче я йому онука. Коли несила буде терпіти, поїду.— Вона опустила очі.— Проте Генрі має одну незвичайну якість. Якусь чарівну силу. Не кажучи про його картини. Він уміє якось... непомітно змусити людину відмовитись від власних упереджень. Ніби вони втрачають будь-яке значення. Як-от, наприклад, не соромитися свого тіла. І соромитися умовностей. Він якось виклав це досить вдало. Сказав, що винятки не підтверджують правил; вони є просто винятками з правил.— Дівчині видно забракло слів. Усміхнувшись, вона додала: — Це неможливо пояснити. Щоб зрозуміти, треба опинитися, на нашому місці.