Біля лігва Ісаї, чоловіка молодого й апатичного, прозваного так через те, що він постійно цитував книгу цього пророка, стояла страшна залізна клітка, що виконувала роль карцеру. Клітка була порожня, а Тома Альфа, який сидів тут найдовше, не пам'ятав, щоб у неї кого-небудь саджали. Брат Транквілій, який наглядав за Вежею блазнів, повідомив Альфа, справді був спокійним і дуже поблажливим ченцем. Звичайно, доти, доки його хтось не роздражнював.
Нормальний, який і далі всіх ігнорував, виявився тим, хто невдовзі "роздражнив" брата Транквілія. Під час молитви Нормальний цілковито віддався своєму улюбленому заняттю — забавам із власною соромотою. Це не приховалося від соколиного ока божогробця, і Нормальний отримав добрячого прочухана дубовим кийком, що його, як з'ясувалося, Транквілій носив не для краси.
Минали дні, позначені нудним ритмом їжі й молитов. Минали ночі. Останні були особливо обтяжливі — як через надокучливий холод, так і через хорове, просто страхітливе хропіння пансіонерів. Дні легше було витримувати. Можна було принаймні порозмовляти.
* * *
— Через злість і заздрість, — Циркулос ворухнув волом і закліпав закислими очима. — Я сиджу тут через злість людську і заздрість колег-невдах. Вони зненавиділи мене, бо я досягнув того, чого їм досягти не вдалося.
— А саме? — зацікавився Шарлей.
— Та чого б то я мав, — Циркулос витер об халат забруднені крейдою пальці, — чого б то я мав товкмачити вам, профанам, ви однаково не зрозумієте.
— А ви випробуйте нас…
— Ну, якщо на те ваша воля… — Циркулос відкашлявся, подлубався в носі, потер п'яткою об п'ятку. — Мені вдалася річ неабияка. Я точно визначив дату кінця світу.
— Невже тисяча чотириста двадцятий рік? — запитав після хвилини ввічливого мовчання Шарлей. — Місяць лютий, понеділок після Святої Схоластики? Не дуже оригінально, зауважу я вам.
— Ображаєте, — випнув рештки живота Циркулос. — Я не якийсь там навіжений міленарист[475], і не якийсь містик-недоук, я не повторюватиму вслід за фанатиками хіліастичну маячню. Я вивчив проблему sine ira et studio[476], на підставі досліджень наукових джерел і математичних компутацій[477]. Ви знаєте Одкровення святого Йоанна Богослова?
— Поверхово, але знаємо…
— Агнець розкрив сім печаток, так? І побачив Йоанн сімох ангелів, так?
— Абсолютно.
— А вибраних і попечатаних було сто сорок чотири тисячі, так? А старців — двадцять чотири, так? А двом свідкам дано силу пророкувати тисячу двісті й шістдесят день, так? Отож якщо це все додати, а суму помножити на вісім, кількість літер у слові "Аполліон", то вийде… Ах, та що я вам товкмачитиму, ви однаково не зрозумієте. Кінець світу настане у липні. Точніше: шостого липня, in octava Apostolorum Petri et Pauli[478]. У п'ятницю. Ополудні.
— Якого року?
— Цього, святого. Тисяча чотириста двадцять п'ятого.
— Та-ак, — потер бороду Шарлей. — Але є, бачите, одна заковика…
— Це яка ж?
— Зараз вересень.
— Це не доказ.
— І полудень уже минув.
Циркулос стенув плечима, потім відвернувся і демонстративно запорпався у солому.
— Я знав, — пирхнув він, — що нема чого говорити з неуками. Бувайте здорові.
* * *
Миколай Коппірніґ, вільний муляр із Франкенштейна, не був балакучим, однак його сухість і різкість не відштовхнули Шарлея, який скучив за спілкуванням.
— Отже, — не здавався демерит, — ви астроном. І вас засадили за ґрати. Що ж, підтверджується, що надто пильне розглядання неба не приносить користі і доброму католику не личить. Але я, шановний, можу зробити ще інакші висновки. Кон'юнкція астрономії з ув'язненням може означати тільки одне: підрив птолемеївської теорії. Я маю рацію?
— Рацію в чому? — буркнув у відповідь Коппірніґ. — У кон'юнкціях? Маєте, аякже. І в іншому теж. Бо здається мені, що ви із тих, котрі завжди мають рацію. Я таких уже бачив.
— Таких — напевне ні, — посміхнувся демерит. — Але не будемо про це. Набагато важливіше — як воно, по-вашому, з тим Птолемеєм? Що є у центрі Всесвіту? Земля? Чи Сонце?
Коппірніґ довго мовчав.
— Та нехай собі буде, що хоче, — нарешті сказав він з гіркотою в голосі. — Звідки мені знати? Який там із мене астроном, що я можу знати? Я від усього відречуся, в усьому зізнаюся. Скажу, як мені скажуть.
— Ага, — засяяв Шарлей. — Отже, я все-таки влучив! Зіткнулася астрономія з теологією? І пострашили?
— Як це? — здивувався Рейневан. — Астрономія — точна наука. То що до неї може мати теологія? Два плюс два — завжди чотири…
— І мені так здавалося, — похмуро перебив Коппірніґ. — Але реальність — інша.
— Не розумію.
— Рейнмаре, Рейнмаре, — співчутливо посміхнувся Шарлей. — Ти наївний, як дитя. Додавання двох і двох не суперечить Святому Письму, чого не можна сказати про обертання небесних тіл. Не можна доводити, що Земля обертається навколо Сонця, коли в Біблії написано, що Єгошуя наказав Сонцю зупинитися[479]. Сонцю, а не Землі. Тому…
— Тому, — ще похмуріше перебив вільний муляр, — треба керуватися інстинктом самозбереження. У тому, що стосується небес, астролябія і підзорна труба[480] можуть помилятися, Біблія ж — безпомилкова. Небеса…
— Той, хто пробуває понад колом Землі, — втрутився Ісая, вирваний з апатії звуком слова "Біблія", — розтягнув небеса, як тканину, і розіп'яв їх, як намет для життя.[481]
— Ну от, прошу дуже, — похитав головою Коппірніґ. — Придурок, а знає.
— Отож-бо.
— Що "отож-бо"? — вибухнув Коппірніґ. — Що "отож-бо"? Аж такі вже ви мудрі? Я від усього відмовлюся. Аби тільки мене випустили, я підтверджу все, що вони захочуть. Що Земля пласка, а її геометричним центром є Єрусалим. Що Сонце обертається навколо папи, який є центром Усесвіту. Усе визнаю. А втім, може, вони мають рацію? Псякрев, таж їхня інституція існує без малого півтори тисячі років. Хоча б уже з цієї причини вони не можуть помилятися.
— А відколи це, — примружився Шарлей, — роки лікують дурість?
— Та йдіть ви к бісу! — рознервувався вільний муляр. — Самі собі йдіть на тортури і на вогнище! Я від усього відрікаюся! Я кажу: і все-таки вона НЕ рухається, eppur NON si muove![482]
— А зрештою, що я можу знати, — гірко промовив він після недовгого мовчання. — Який із мене астроном? Я простий чоловік.