...Смутно, що з такого раю
Зробили ми долину мук безкраю,
Де тільки й можна плакати-ридати.
В. Самійленко. ("Україні" 81).
Стояла сьома година ранку. Штейгерові Сосновському й сьогодні, як і вчора, нездужалось. Але весняне сонечко так привабливо зазирало до його в кімнату, наче хотіло доконче викликати його на вулицю. І він мусів скоритись.
Зодягтись у шахтьорку, звичайну робочу одежину, Сосновський вийшов на ганок. Сонце кинуло просто в вічі йому цілий сніп гарячого ясного проміння. Він прижмурився, боком, скоса подививсь на небо й усміхнувся привітною усмішкою. А сонце сміялось, раділо і з блакитного неба, і з зеленої, землі, на їй сірими, прикрими плямами визначалися сірі будинки убогих шахтарських халупок, брудних і сумних. Далі розіслався широкий степ, а за ним, геть на обрію, в ранішньому тумані маячіло в садках якесь село з високою гостроверхою дзвіницею.
Будинок, де жив Сосновський, стояв скраю. Щодня, йдучи до шахти, Сосновський спинявся на хвилину на хвірточці і мовчки, з радісною усмішкою любовав з далечини, з просторого степу, що, мов пишний зелений килим, слався перед ним; скрізь по, степу горіли, мов краплини свіжої крові, головки яскраво-червоних воронців, і це надавало степові такої краси, що не можна було очей одірвати од нього. А в небі бреніли завзяті співці весняні, незримі жайворонки: неначе невідомий велетень-музика натягнув од землі до неба незримі струни й дзвенів на них невимовно-давній гімн весні й сонцеві, величному, палкому сонцеві, що є початком і кінцем життя... В душі піднімавсь якийсь чудовий, солодкий смуток, і серце од того смутку билось палкіш, водно з чарівною музикою природи, кров буяла в жилах, вся душа сповнялась завзятим бажанням... Степ дихав... Він жив кожною своєю билинкою хисткою, кожною непомітною квіточкою, найдрібнішою комашиною, метеликом, коником, пташечкою...
Сосновський любив степ, кохався в його просторищі, любив, як вдячний син свою родину. Йому й тепер хотілось вийти насеред степу, упасти на траву, обняти його міцно-міцно й злитися з ним в єдиному подиху, в єдинім бажанні, в єдинім акорді.
— Як гарно!..— несамохіть вирвалось у Сосновського. Він усміхнувся лагідно й повернув до шахти.
Йому треба було проходити повз шахтарську колонію. Вона зовсім не підходила до того, що було навколо. Сірими невеселими рядами стояли будинки; поміж ними без ладу розкидано було прибудовання: хліви, льохи, курники; нечепурні нужники, що стояли теж рядками, просто поперед вікнами, надавали й без того поганій картині якогось сороміцького вигляду. Побіля балаганів (так звали шахтарі свої нудні оселі) грались на сонці задрипані, замурзані діти: в їхніх руках не було звичайної дитячої жвавості й радості; батьківська млявість од тяжкої каторжної праці наложила й на них свою пекельну печать.
— Штегар іде,— зашепотіли деякі діти, побачивши Сосновського, й дивилися на нього своїми байдужими оченятами.
Вікна подекуди було відчинено, і звідтіля несло лайкою жінок, важким духом кислої капусти, прілих онуч. Відкілясь почулось гепання в чиюсь спину й страшенний дитячий вереск, Сосновський повернув у той бік голову. Діти з зацікавленням звели на нього свої очі, наче ждали, що він скаже з приводу такої пригоди.
— Лушку б’ють,— мовив якийсь хлопчик; юрба дітей, ніби цього тільки й ждала, голосно зареготалась.— Она хлєб крадьоть,— насмілився хлопчик, і замурзана зграя знов зареготалась.
З одного вікна висунулось гостроносе обличчя молодої дівчини і втопило в очах Сосновського свої сірі, цікаві баньки; безсоромна усмішка тремтіла їй на устах. Сосновський знав, що то дочка коваля Коропа і що ковалиха за гроші продає на яку годину отсю дочку то одному, то другому шахтареві; знав він і те, що ковалиха потай продає шахтарям горілку, під самим носом у поліцейського надзирателя, і що в неї щовечора розпуста й пияцтво.
Сосновський насупив брови...
— Навіщо це отаке? — думалось йому.— Як гарно на світі,— весна, сонечко, степ, а тут... І чому ці халупки будовано отак, вкупі, немов місця мало?.. Чому не поставити кожний будинок окремо, обсадити його вишнями, бузком, посадити під вікнами рожу, сояшники... Як гарно було б... Та і по всьому, хіба можна знайти оправдання самому існуванню такої праці, як отся шахтарська, що завчасно псує життя людям і наближає їх до смерті?..
Він розуміє тепер, чому бідний обідраний степовик неохоче стає до роботи на шахти. Степовик воліє краще пухнути з голоду, не зібравши нічого на своїй убогій ниві, ніж заробляти на прожиток у шахті. Він — син степу: зроду степ привчив його відчувати красу свого простору, вільного запашного повітря й сонця. "На шахті — то робота кацапська",— зневажливо одповідає він, як спитаєте, чом він не йде на заробітки до шахти. Й справді: на шахтах сила робочого люду — захожого з московщини; хіба вряди-годи стрінеш наших людей, та й то тільки на поверховій роботі...
Он переступив поріг млявий заспаний шахтар, байдужо подивився довкола, потім на сонце, позіхнув голосно, не звертаючи уваги на штегаря, й знов потяг у свою нору. Шлях перейшов Сосновському товстий рудоусий надзиратель, щось буркнув під ніс і, назграбно кивнувши головою, торкнувсь грубими пальцями до козирка своєї засмальцьованої шапчини з кокардою.
"На рассвете приговор приведен в исполнение",— чогось промайнули в голові Сосновського ті казенні слова, такі звичайні в останні дні громадянського життя. "Хорошо умереть на заре!" — виринали другі слова, і чорні думки, мов сполохані круки, знов линули й зникали одна за одною, лишаючи на серці якийсь тупий біль.
— Та чи справді так вже хороше на світі?.. А це, це... Яке дивне те, що утворила природа, і яке ж гидке — утворене людськими руками... Кому воно потрібне?.. гидкі ті люди, що присилували отсих людей жити так... так... Не по-звірячому, ні... Звірі живуть хороше, в згоді з природою — природа по суті своїй не може бути гидкою. Вони присилували їх жити так, як жодна тварина не живе на світі. Гидкі й ті, що скорились їм і гинуть у цих брудних оселях, де саме повітря повне зарази... Ні, вони не гидкі... вони мізерні, в їх дух пригас, голод і шахта підтяли їхню силу, душу, серце, розум, почуття; в їх не зосталось навіть звірячого природного почуття, бо й птиця знає й любить гніздо своє, а звір — кубло, і живуть вони як хотять: сміються до сонця, радіють з дітей, журяться, як їх немає... А ці?.. Вони давно вже позбулись навіть потреби в сміхові або в сльозах; злість, запекла зненависть опанувала їхньою душею, серцем, розумом. А коли й сміються вони часом, то сміються гидко, а плачуть од злості...