— Геть мені! Марш, безбожнику! — зірвався директор.— Поклич мені тут Лужицького.
Зламаний, розбитий вертав Демидів до класи. Викликав Лужицького, шепнув йому на коритарі, що за пригода, і з уданим спокоєм вернув до класу.
— Що такого? Що такого? — питалися шепотом сусіди.
— Ніщо! — відповів Демидів, нахилився над своєю книжкою і задумався. Професор традував історію, незважаючи на шепоти в класі. Небавом вернув Лужицький, почервонілий, як півонія. Через товариша передав зараз карточку Демидову зі словами: "Хтось нас зрадив!" Демидів задумався глибоко над сею пригодою і майже не чув, що говорив професор. Коли вдарила дев'ята година, Лужицький з Демидовим вибігли зараз на коритар.
— Я не признався до нічого,— зачав Володко.— Сказав, що сповідався, що ніякого кружка не було, ніяких безбожних розмов. А він на те: "Ми все знаємо, не бреши!" Хтось доніс! Впрочім, мене то ніщо не обходить, нехай і виженуть мене тепер, мені все одно...
— Хто ж би то доніс? — спитав Демидів немов сам себе.
— Або ж я знаю!
— Хтось із наших, чорт би його вхопив! — І Микола аж зуби стиснув зі злості та поробив кулаки.
На другу годину прийшов професор Дубровський. Усів на кафедрі і довго мовчав. Крутив довгі вуси, гладив бороду і поправляв окуляри. При тім сопів та спідлоба дивився на цілу класу.
— Реформатори! — гукнув нараз і замовк. В класі стало зовсім тихо.— Не зажде один із другим, поки стане послом до сойму, до ради державної, поки більше розуму прибуде,— ні! Він уже тепер береться направляти світ! О сину, світ старий, а старого тяжко переробити. А коли думаєш, що зможеш, так на те не пора в гімназії! Здається тобі одному з другим, що ти вже всі розуми поїв, та сиімнеш моє слово, коли вдруге стілько проживеш, як досі, і сто разів більше навчишся, як у гімназії, назвеш себе таки дурним. Були вже більші філософи, як ви, і ті вмирали, невдоволені своїми здобутками, своїм знанням...
Як молоді жеребці, ви брикаєте самопас, то в бур'ян скочите, то в жито забіжите, то трави скубнете, то листочок зірвете. І годі пастухам вдержати вас у ладі,— у вас же така різна вдача, такі різні виховання, а у ваших пастухів стілько своїх власних клопотів! Подають жеребцям січку, хоч би й примащену вівсом, а їм того мало... Вони скочуть у зелений овес, наїдяться і — дістають охвату...
Тут професор спинився, мовби завагався чогось.
— Ти, Демидів, розумієш, до чого я річ веду? — спитав ученика.
— Розумію,— відповів Демидів.
— І ми розуміємо,— сказало кілька голосів.
— Ах! Я знаю,— зачав професор знову,— ви багато розумієте, а таки ви нерозумні. Сказав би я вам більше, якби можна. Та годі,— і надо мною є власть. Одно лиш собі запам'ятайте: добре, коли молодий чоловік привикає любити правду, шукає її, багне за новими науками, читає, спорить... Се ж та ферментація, з якої витворюється напій, піддержуючий силу духу через ціле життя. Та... Жаль мені вас, молодих, що за свою цікавість мусите терпіти, що весняні бурі руйнують у вас так часто добрі засіви...
Професор Дубровський, очевидно, гамував свої думки, не доповідав. На його лиці так і знати було охоту виговоритися, але спинився. Став поясняти одну поезію в читанці і не стямився, як дивними дорогами зійшов знову на пригоду в гімназії. Тепер уже говорив до кінця години. Поясняв, що се таке змагання до правди, які молодечі пориви і докази, яка ціль життя, як по змозі всякі суперечності годити... Відтак із гумором розповідав, як із найбільших гімназіальних атеїстів бувають дуже добрі священики, як із гімназіальних соціалістів творяться прикладні бюрократи, а то й лаполизи... Пояснив, чому се так, і порадив добре прослідити дану річ, щоби мати про неї справедливий осуд. В кінці розповів, як треба виховувати в собі і серце, і чуття. Тепер дбають головно про виховання розуму, а на виховання серця майже не звертають уваги. Тим часом розум без серця і серце без розуму не має ваги, затроює життя...
Демидів слухав так пильно професора, що забув навіть свою немилу розмову з директором і свій страх перед вигнанням із гімназії. Вдивлявся в Дубровського, як у пророка, ловив думки його та складав пильно у своїм умі. Ах! Як же ж він говорить, той Дубровський! Микола трохи не вибіг із лавки, щоби поцілувати його в руку, як батька. Але тут нараз дзвінок звістив конець години, професор урвав свою бесіду, постояв іще хвильку задуманий на місці, глянув на класу і помалу вийшов. Миколі вернула неспокійна думка про вигнання.
Класа загомоніла, як звичайно під час паузи. Безжурний товариш Безрогий в спілці з кількома іншими зложип "менажерію", котра іржала, кукурікала, гавкала і рохкала... Два завзяті курці, отворивши комин, пускали дим із папіросів у піч, щоб не було в класі чути.
* * *
Директор гімназії не потребував довго слідити, щоб дізнатися, що діялося на сходинах тайного кружка. Кож-дого ученика, з котрим вів слідство, майже прибивав тим, що сам знав усе; хлопців аж дивувало, пощо ще питається. Поміж членами кружка настав переполох, вони перестали сходитися, а ті з них, що не сповідалися, просто стратили надію, що їх задержать надальше в гімназії.
Микола вже трохи не жалував, що не зробив так, як Володко, який висповідався, щоб зложити священикові карточку, але не причащався. Однак у тім жалю потішав себе, що хоч не обманив нікого. Тепер застановлявся так глибоко, як тілько міг, його молодий, недосвідний ум над тим, чому такі думки, як його, вважаються провиною; як погодити се, чого в школі учать, із тим, що доводиться читати поза школою; чому того не стараються поясняти в школі, чому не підготовляють учеників, щоб молодий ум потім так не мучився від ударів незнаних собі відомостей... Але не находив на се відповіді. Не можна! Та й годі, а не хочеш, то терпи! Ба! Перетерпіти можна, але се не рішає загадок...
Бився так Демидів із думками кілька днів, вижидав зі страхом кінця слідства, відгадував, що має означати такий похмурий вигляд у Дубровського, чому ненависний Логарифм так радо хотів його на чімсь зловити, хоч не міг, бо застав його приготовленого,— і всі ті думки зазна-чувались у нього назверх так виразно, що Дубровський не раз ставав перед ним і мовчки вдивлявся в се змарніле молоде, а таке вже поважне лице.