Рисував з годину, а о третій пішов на лекції до своїх учеників, яких мав три. Два з них були сини священика, вчилися добре і не завдавали Демидову великого клопоту. Побувши у них дві години, Демидів пішов далекими ули-цями до свойого третього ученика, з яким мав багато роботи і гризоти. Був се ученик пильний, але не талановитий, хоч батько його все казав, що він тілько лінюх і не хоче вчитися. Не раз і Демидову докоряв, що потурає синові.
Вже була сема година, коли втомлений молодий учитель майже біг на означене місце, де мав відбутися концерт. У двох товаришів, що винаймали окрему хату, сходився вже від двох літ тайний кружок гімназіальний, що мав свою окрему бібліотеку, вибирав старшин, уряджував різ-нородні відчити і концерти для себе і так доповняв собі науку шкільну. Нині обходили члени кружка пам'ять Шевченка концертом, урядженим власними силами.
Демидів застав уже зібраних із трийцять членів кружка, то старших, то молодших. Прийшов саме в ту хвилю, коли старшина відбирав слово честі від нового члена кружка, Білого, що обіцяв держати все в тайні. Білий виховувався кілька літ під проводом духовних осіб в однім інституті, з якого його вкінці прогнали, бо нарушив кілька разів інститутську карність. Се прогнання мало на нього такий вплив, що він небавом став славний як крайньо вільнодумний чоловік. Се подобалося провідникам тайної студентської громади, і вони постаралися притягнути його до себе. І отеє прийшов він на концерт кружка.
Був то концерт, якого не доводиться бачити ширшому світові. На сосновім немальованім і незакритім столі стояли приліплені дві свічки, бо господарі не мали ліхтарів. Портрет Шевченка висів проти стола на стіні, украшений зеленню, яку поназносили товариші. Публіка сиділа на двох ліжках, на двох кріслах, на двох скриньках і на валізі. Кому не ставало місця, той стояв не нарікаючи.
Між публікою був настрій поважний. Коли дев'ятнайця-тилітній приятель Демидова, Лужицький, пішов за стіл, всі замовкли. Молодий бесідник підніс у своїй промові найбільше вільнодумність Шевченка, доказуючи її різними цитатами з поезії великого поета. По промові співав хор, в якім взяла участь половина зібраної публіки, відтак була декламація, гра на скрипці, відчит, що мав роз'яснити зборові "Сон", якого — по словам прелегента — не зрозумів навіть професор літератури на університеті, в кінці грав один член на цитрі і знов співав хор. Під час концерту були двері кімнати замкнені на ключ і вікна також, мимо задухи, не отвиралися, щоби співу не було дуже чути на улицю. Шевченко у великій кучмі на голові дивився з портрета своїми розумними очима на зібраних та немов рухав своїми великими вусами, мабуть, тому, що усміхався.
По концерті почалась дискусія над вступною промовою і над відчитом. Кождий майже з товаришів виясняв, як треба розуміти Шевченка. Дискусія перейшла небавом на поле релігії, і тут настала суперечка, в якій товариші старалися переговорити один другого. Відтак виринула справа соціалізму, що здавалася всім зовсім ясною, далі появились теорії Дарвіна — і все те зворушало уми молодечі. Спершу один говорив, а другі слухали, але при кінці потворилися малі групи, що між собою спорили, переконували себе та воювали прерізними доказами. Зачуті або прочитані гасла побивали зовсім неочитаних та недосвідних, які небавом замовкали, пересвідчені про свою наївність...
На однім ліжку сиділи Демидів, його приятель Лужицький і новий член кружка Білий. Білий дивував обох своїми сміло висказуваними гадками, так що Демидів не раз спиняв його і жадав доказів. Новий член обурювався, що його не розуміють, і сипав шумні фрази, які вкінці надоїли й Лужицькому, і він назвав їх блягою. Зійшли на справу віри, і тут уже оба приятелі вичитаними аргументами побили Білого, що багато речей не розумів. Амбіція бувшого вихованця інститутського заставила його нараз перекинутися у ворога безвір'я, бо зміркував, що лише таким способом буде рівносильним противником. Демидова і Лужицького се обурювало, назвали його просто дурнем і стали доказувати, що люди силу природи звуть богом. Під свіжим впливом "Ідеї" Демидів назвав різні оповідання біблійні неправдивими, лютився на інквізиторів, на Торквемаду, на всіх "тиранів", що велику ідею любові ближнього звели на пусту фразу, обурювався на інституції
чернечі і т. ін. Говорив так плавно і переконуюче, хоч не все логічно, що який був Лужицький очитаний, знав Рена-на, Дрепера, Дарвіна, навіть Маркса і інших, а сам радо слухав проречистого приятеля.
Білий, збитий з дороги, слухав того мовчки, а вкінці, серед найбільшого ораторського одушевления Миколи, каже:
— Пора вже додому.
— Чекай,— опинив його Демидів,— а знаєш ти, як виглядала справдішня потопа світу?..
— Ет! Що то мене обходить? — відповів Білий, шукаючи за капелюхом.
— Не хочеш знати, то обійдеться. А варто знати! Однак справді вже пізно; пора йти. Ти йдеш? — спитав Демидів Лужицького.
— Іду. Може би, ти пішов зі мною на вечерю?
— Не маю грошей.
— Я за тебе заплачу.
— Не хочу. Я тобі й так уже винен гульдена, а не знаю, коли віддам.
— Не журися, Миколо, я маю гроші. Коли хочеш, то ще тобі позичу. Ти, певно, потребуєш?
— Коли я не потребував? Нині навіть на вечерю не маю.
— Ну, бачиш, який ти! Ходи!
Попрощавшись із товаришами, оба приятелі вийшли на вулицю.
— Я тобі дам заробити,— почав Лужицький.— Нарисуєш мені портрет одної панни?
— Твоєї? — спитав із усміхом Демидів.— Може, тої Галі, що ти мені розповідав?
— її. Я роздобув фотографію і хочу їй на великдень зробити несподіванку великим портретом.
— Добре, я нарисую. Таким способом відроблю довг. Дуже добре.
4 Осип Маковей 97
Демидів і Лужицький були собі приятелями, хоч між їх вихованням була велика різниця. Демидів — син селянина — був неповоротний, небувалий між людьми, носився убого та й бідував, як велика частина нашої молодіжі бідує, доробляючись становища. Лужицький — син вищого урядника на провінції — належав до паничів, що все мають чистенькі ковнірці і манжети, нові гарні краватки зі шпильками і нову, невитерту одежу. Він бував між людьми і не раз розповідав Демидову, як бавився на вечірках та на празниках у свояків-священиків. Хлопець був гарячий і по-ривистий, коли Демидів тілько в хвилях одушевления ставав таким, а в прочім здавався немовби байдужим на цілий світ.