Весна красна (збірка)

Сторінка 22 з 31

Вишня Остап

— Задовольните! — наполягали ми. — Мусите задовольнити! Треба тільки стежити, щоб яловичина потрапляла в каструлю, а не поза нею, а свинячі одбивні одбивалися на столі, а не в клієнтури…

У цій розмові жартома ми розповіли деректорові байку про оте чудо з п'ятьма хлібинами й п'ятьма таранями.

Директор аж підскочив:

— Адресу!

— Яку адресу?

— Тої людини!

— Померла, — посміхнулися ми, — та людина, так що доведеться вам годувати людей самому і годувати не чудесами, а добрими стравами!

— Ай, яка шкода! — засмутився директор. — Така неоціненна для нашої справи людина! Три ставки б дав! П'ять ставок би дав! Їй-бо б, дав!

І кріпко директор замислився.

Думав-думав директор, та й каже дівчинці-офіціантці:

— А покличте-но мені старшого повара!

Підійшов старший повар, літня вже людина, солідна, хороший, видимо, спеціаліст у кулінарії…

— Знайомтесь, — познайомив нас директор. — Старший наш повар, Гарасим Петрович Бефстроганенко! Сорок років виробничого стажу! Прекрасний фахівець!

Гарасим Петрович скромно присів біля столу.

— Що прикажете, товаришу директоре? — запитав старший повар.

— Чули ви, Гарасиме Петровичу, байку про те, як одна людина п'ятьма хлібинами нагодувала п'ять тисяч чоловіка?

— Та чув колись, ще в дитинстві, що ніби було колись таке чудо. От не пам'ятаю тільки, чи понаїдались ті люди, чи не понаїдались?

— Кажуть, ніби понаїдались, бо ще й залишилось кілька коробок хліба й риби!

— Байка, розуміється, — закурюючи, сказав старший повар, — однак таке чудо буває і на моїй роботі.

І старший повар сумно якось зітхнув.

— Чого ви так сумно зітхаєте, Гарасиме Петровичу? — поцікавилися ми.

— Та так… — нехотя одказав Гарасим Петрович.

— Скажіть, будьте такі добрі, — звернулися ми до старшого повара, — коли це, звичайно, не секрет вашого виробництва, як ви ото так ділите, приміром, хоча б смажену курку, щоб усі порції були більш-менш однакові і смаком, і калорійністю і т. д.? Щоб клієнт був задоволений!

— Складна математика! — посміхнувся Гарасим Петрович.

— А все ж таки? Дома, наприклад, коли трапляється ділити курку, то не буває без непорозумінь… У курки, на жаль, тільки дві лапки, а за столом сидить чотири чоловіка, і кожному хочеться лапку… Ну, й буває так, що мати, краячи курку, одному дає лапку, другому дає лапку, третьому, дуже вже вимогливо-верескливому, дає ложкою по лобові. Так то ж мати! А вам же луснуть неспокійного клієнта ополоником по кепці не дуже рекомендується… Як ви виходите із становища? Розкажіть, будь ласка!

Гарасим Петрович глянув на директора і почав:

— Ну от… Привозять нам із бази, приміром, двадцять штук курей. З кожної курки я маю зробити певне число порцій, бо меню на сьогодні, скажімо, смажена курка з гарніром. Так… Видають мені, значить, з кладової п'ятнадцятеро курей, я їх смажу…

— Дозвольте, Гарасиме Петровичу! Ви сказали, що з бази вам привезли двадцятеро курей, а смажите ви чомусь п'ятнадцятеро…

Директор їдальні засовався на стільці.

— Обмовились, Гарасиме Петровичу! — підказав директор. — Двадцятеро привезли з бази, двадцятеро ви й смажите…

— Буває й так! — погодився Гарасим Петрович. — Смажу, значить, я двадцять штук курей, потім беру, значить, п'ятнадцять штук курей і ділю їх на рівні порції…

— Дозвольте, Гарасиме Петровичу! Знов у вас помилка: засмажили, кажете, двадцять штук курей, а ділите на порції п'ятнадцять… Обмовились…

— Ділю я, значить, — вів своєї старший повар, — п'ятнадцять штук, бо в даному разі забажалося не сирих, а смажених…

Директор їдальні ще прудкіше засовався на стільці.

Гарасим Петрович не звернув уваги на совання директора й розказував далі…

— Або візьміть, ви свинячі одбивні котлети… Привозять мені з бази двісті, приміром, котлет… Я беру сто вісімдесят і смажу…

— Знову обмовились…

Але старший повар не звертав уваги на репліки і говорив, говорив, говорив…

— Привозять із бази картоплі, приміром, сто кілограмів. Я беру сімдесят п'ять кілограмів, чищу й варю чи смажу…

Тоді вже ми не витримали:

— Що за така математика?! — крикнули ми.

— А така, як і в тому чуді-юді, — підніс і собі голос Гарасим Петрович. — П'ятнадцятьма курми годуємо стільки клієнтів, що їх треба годувати двадцятьма… Та й котлетами… Та й картоплею… А бувало й так, що в меню індичка, а на тарілці — курка… Ну, це, правду казавши, ще за аж ген того директора…

— Ну й що ж? — запитали ми.

— Нічого. Був директором Сава Кузьмич, а став Кузьма Савич!

— А де ж Кузьма Савич?

— Там, де й Сава Кузьмич!

— Текучість у директорах?

— Текучість в індиках завжди викликає текучість у директорах! Закон! І от що характерно: індики течуть по вертикалі вгору, а директори по горизонталі в народний суд… Чи то вже так нашій їдальні не везе, чи на такому вона місці стоїть, я й сам не знаю, — знизав плечима Гарасим Петрович. — По других їдальнях і серед курей та індиків, і серед директорів ніякого руху, — мертвий штиль, а в нас цього мутного потоку "буряно і много".

— То, може, у вас, Гарасиме Петровичу, індики такі "рєзві" та рухливі?

— Може, може… Тільки ж остогидло вже мені "чудеса" проробляти на манір п'ятьох хлібин з п'ятьма таранями. Пора припинити! — рішуче промовив Гарасим Петрович.

— Припинять! — сказали й ми не менш рішуче…

Дер Галушка

I

Двоюрідний брат у нас єсть.

Дуже серйозний брат, високий, красивий і з вусами.

Дуже вчений брат, бо його батько, — наш уже ніби дядько, — віддали його колись до гімназії (тоді ще гімназії були), і він там учився.

Бабуся наша все було нам говорили:

— На велику людину брат учаться! Або на суддю, або на аблаката!

Як, було, приїздить він до нас на канікули та вдягне мундира із срібними ґудзиками, так ми, було, стоїмо, дивимось уже, дивимось, — і кожному хочеться, щоб і в нас такі ґудзики були, та Оксанка, сестричка, було, не вдержиться, та як присне!

А бабуся до неї:

— Чого ти? Страмнюча?!

А вона:

— Як у пана!

З діда-прадіда звалися ми Сала́ми, — Сало й було наше прізвище.

І цілий наш куток у селі прозивався: "Сали́".

Як ото, було, хто запитає:

— А де Оверко Сидорович проживає?

Зразу ж усякий і скаже:

— Отам, за ставком, де ото дупляста верба! На Сала́х! Там усі Сали́ здавна-давен жили.