Весна красна (збірка)

Сторінка 10 з 31

Вишня Остап

— Ну що ж, хай плодяться! — каже зав.

— Не любите, значить?

— Чому не люблю? Люблю!

— Так як з правлінням переговорити, так воно…

— Та що ви мені корову нав'язуєте, чи що?! Хабара, чи як?! — обурився зав.

— Та ні! Що ви, що ви?! Та ні, я про профіль! Симентальський у нас профіль…

III

Увечері зайшов зав МТФ до голови правління.

— Ну, як у тебе там новий зав? Як він? — питає голова.

— Та я вже не знаю, що й робити! Я йому про первістку, а він мені кричить: "Хабар!"

— Ну?!

— Точно!

— Та й у мене з поросятами не вийшло! Так і врізав ув очі: "Я тобі, — каже, — таких поросят дам, що сам, — каже, — хрюкатимеш!" Спортився народ! Доведеться, ма'ть, колгосп здавать! — сумно зітхнув голова правління.

— А я ж куди?! — здригнувся зав МТФ.

Дозвольте помилитись!

Писав один письменник літературно-художній твір. Сучасний твір. Роман.

І непогано писав. Чітко писав. Розбірливо.

Писав він його самопишущим пером.

Самопишуще перо не можна покласти на папір і наказати йому:

— Пиши! А я тим часом піду пива вип'ю!

Самопишущим пером треба водити по папері, воно тоді пише літери, з літер складаються слова, із слів — речення, з речень — розділи, з розділів — частини, з частин — книга.

Оце вже й роман.

Коли роман складається з кількох книг, він уже тоді буде — "логія".

Як з трьох книг — трилогія.

З трьохсот книг — трьохсотлогія.

А як більше, то вже буде "Рятуйтелогія".

Вищеменований письменник, значить, водив самопишущим пером по папері, і все так і виходило: літери, слова, речення і т. д.

Написав він уже аж один цілісінький розділ.

Написав і став.

В написаному розділі всі дійові особи вже на світ білий вийшли, вже накреслилося, хто з них буде герой, хто не зовсім герой, а хто зовсім не герой, намітилися ситуації, хто кого полюбить, хто кого й до кого ревнуватиме і т. д., і т. ін.

Ясно вже до деякої міри було, хто воював на фронті, хто в Фергані чи в Ташкенті, хто, повернувшись, відбудовуватиме й відновлюватиме, а хто пивом чи газованою водою торгуватиме і квартири одвойовуватиме.

Головний герой роману вже й автомашину свою мав, і навіть з бензином більш-менш улаштувався.

І от став наш письменник, зупинився.

— Куди далі їхати? В який бік їхати головному героєві?

Їхати йому прямо, як партія та Радянський уряд указують, ясною дорогою до спільної для всіх народів Радянського Союзу мети?

Так це ж усім відомо.

Показати внутрішні переживання героя і героїв?

Лиха його личина знає, які там у нього внутрішні переживання?!

Коли він на передовій стріляє, я це бачу.

Коли він цілує свою кохану, я це бачу. Ну, може, не бачу, так, проте ж, я знаю, що люди цілуються.

Коли мої герої відбудовують чи відновлюють, — я теж це можу побачити.

А от які думки в цих героїв у цей час їм голови розпирають, як у них біля серця, чому один відбудовує, а другий гуляє, чому один одну любить, а другий — трьох одразу, що в них у цей час усередині, які такі в них внутрішні переживання, — вгадай ти їх!

От і зупинився вищеменований письменник.

Думав, думав та й придумав:

— А що, як мій герой, та, може, ще й не один, — візьме та й помилиться?! І я з ним помилюся! Та й піде він в своїй роботі та в житті манівцями?! Інтересний може сюжет бути! Та й фабула така собі, як середньовічний лабіринт! Єй-бо, мабуть, непогано буде! Треба буде порадитися з кимось із товорищів!

От пішов наш письменник до обізнаного товариша та й каже:

— Дозвольте мені помилитися!

Обізнаний товариш здивовано якось на нього подивився і подумав: "І корчму закрили, а запитання дивні!" А потім питає:

— Як так помилитися? В чому саме помилитися?

— У романі!

— В якому романі?

Письменник розповів докладно.

— Та, бачите, я пишу роман. Уже написав аж один цілісінький розділ. Та й став. Знаєте-понімаєте, як вести своїх героїв отак прямо та й прямо, так виходить дуже вже прямо. Так я хочу помилитися. Щоб не так прямо все йшло, а щоб отак-отак-отак (тут письменник не знайшов слів для пояснення своїх думок і оте "отак-отак-отак" показав пальцем). Так воно тоді інтересно буде! Всі мої герої помиляються, і я з ними помиляюсь. От як уже ми допомиляємось до того, що вже далі нема чого помилятися, я їх усіх тоді й виведу на чисту воду! І сам з ними вийду. Переборемо, значить, усі помилки!

— А для чого це?

— Для інтересу! Інтрига тоді, така, знаєте-понімаєте, буде! Он яка буде інтрига! Читатимуть тоді з захопленням!

— Значить, помилка для помилки, чи як?

— Ні! Тут не те! Треба, щоб люди запаморочились, закрутилися, завертілися… Тут треба не так, як воно йде, а так треба, як воно не йде! Ви мене розумієте? — питає письменник.

— А ви себе розумієте? — питає обізнаний товариш.

— Не можна сказати, щоб я себе зовсім розумів, але дещо вже накреслюється. А ви мене розумієте?

— Як вам сказать? Дещо накреслюється! Ви цього року ще не відпочивали?

— Ні! Та я цілком здоровий!

— Ну, слава богу!

— Так можна, значить, мені помилитися?

Обізнаний товариш кріпко подумав, ще раз подивився на письменника, подзвонив, ввійшла секретарка, і він точно і прямо відповів на письменникове запитання:

— Які в нас сьогодні справи на президії?

— Такі і такі, — каже секретарка.

— Ага! Ну, добре! — сказав обізнаний товариш.

А потім обізнаний товариш звернувся до письменника:

— Більше у вас до мене запитань нема? Ну, бувайте! Заходьте, будь ласка!

* * *

Ну й почав письменник помилятися.

Роман у нього починається так:

"Запахло чебрецем…"

Довго письменник думав над цією фразою:

— "Запахло чебрецем". Ну, що тут такого оригінального? Кожному може запахнути чебрецем! І не тільки чебрецем може запахнути! Різними пахощами може запахнути. — Думав він, думав та й закреслив цю фразу.

Закреслив і написав:

— "Зачебричило пахом"…

Це вже щось інше. Оригінальне. Так іще ніхто не писав.

Як приклад, можна процитувати страждання головного героя роману.

"Юрко нервово ходив по кімнаті і права рука його лежала на животі. Раптово він зупинився, прислухався, помацав себе за живіт, зблід, очі йому затуманились, він підійшов до канапи й сів, потім схилив на руки голову і повним одчаю й розпачу голосом не промовив, а простогнав: "Невже я завагітнів?! Боже, боже! Я, що сміливо дивився у вічі смерті на всіх передових усіх фронтів, я тепер з дитиною?! Та від кого ж це? Невже від Оксани?!" Руки йому тремтіли, в очах бриніли сльози. Він сумно похитав головою й гірко процідив крізь зуби: "Герой! — А пелюшки шити треба! І сповивачі!"